Глава 1. Перша зустріч

Глава 1. Перша зустріч

«Кохання ходить поруч…

Варто лиш впізнати його…»

Невідомий автор

***

–

Аріно, допоможи, будь ласка, з алгеброю, – сказав мій однокласник під час контрольної роботи.

Я затята відмінниця, яка просто обожнює книги, навчання, уроки та все інше, що з цим пов’язане. Стас же був двієчником і закоханий в мене ще з дитинства, проте це не заважало нам міцно дружити.

Я пам’ятаю як у першому класі він приходив до мене додому з метою, допомогти йому з уроками. Ох, це було щось! З домашнім завданням я допомогла йому швидко. Адже що там було? Декілька прикладів, які я вирішувала просто – клацала, як горішки. Але мені було приємно від того, що я комусь допомагаю своїми знаннями. І от цей чудний хлопчик не пішов додому після прийнятої допомоги, а почав цілувати мене… в губи… Уявіть собі! Я відразу відсахнулася, але вже після поцілунку…

Думаєте, що я ще в сім років почала цілуватися і мені це подобалося? Не те, щоб подобалося, але я дуже любила увагу протилежної статі, так само як і зараз. Тому поцілунок «вдячності» прийняла.

– Стасе, як ти це собі уявляєш? Зараз буду передавати тобі зошит і вчитель побачить! – відповіла я.

Але я, звичайно, не така, щоб не допомогти другу в біді. Це ж буду не я. Просто люблю, коли мене просять.

– Аріночко, ну будь ласка, хороша моя. Що ти тільки хочеш, будь-яку послугу тобі виконаю, тільки допоможи. Я ж двійку отримаю, а мене мама за неї приб’є, в прямому і переносному сенсі, – почав благати мене з задньої парти друг.

– Ох, Стасе, тобі це так просто не минеться! – хитро відповіла йому на його благання.

Я вже навіть почала уявляти, що ж я попрошу у нього, яку ж послугу мені забажати… Еге ж, я ще та підступна дівчинка. Тим більше, знаючи почуття Стаса до мене, я крутила ним, як мені тільки того хотілося.

– І я тебе люблю! – почав він радіти, показуючи свої рівні зуби.

Ох, ця фраза до божевілля мене доводила. Адже вона, сказана Стасом, означала тільки прямий сенс.

– Давай свій варіант, допоможу вже. Куди тебе діти? – посміхнулася я йому.

– Дякую, моя люба, – і передав мені свого зошита.

Зробити два варіанти контрольної роботи за урок – це для мене простіше простого, тим більше, що тепер я можу загадати одне бажання і Стас обов’язково його виконає.

Виконавши контрольну своєму другу, я приступила за свій варіант. Алгебру я обожнювала, тому швидко виконала і свій варіант.

Після контрольної я вийшла з класу разом зі своїми подругами, Яніною та Мариною. Ми з ними також дружимо ще з дитинства. Вийшовши в коридор, ми одразу почали гомоніти про написану контрольну.

– Боже мій, яка була важка контрольна, – сказала Яніна.

– Не знаю, я все зробила, – відповіла Марина.

Ми з Мариною були вдвох відмінниці, а от Яніні важко давалося навчання. Вона почергово списувала то в мене, то в Марини. Але цього разу їй не вдалося, оскільки вона сиділа далеко від нас. Нас вчора класна керівниця, Катерина Олександрівна, розсадила, бо ми то розмовляємо на уроках, то даємо Яніні списувати кожну контрольну. Ми хоч і були відмінницями, та гомоніти на уроках дуже любили, особливо про хлопців. Але нам з Мариною навчання давалося дуже просто, тому нам і зауважень практично не робили, а от Яніні перепадало бідолашній.

– Та ти що? Оті квадратні, лінійні рівняння, корені, логарифми, інтеграли – це жах небесний! Не розумію, як його можна розуміти? – Яніна розходилася не на жарт, весело зводячи брови та часто кліпаючи.

– Ой, Яніно, ти так кажеш, ніби ти взагалі до цього не вчилася і дня у школі, а тут одразу в випускний клас прийшла, – засміялася я. – Це ж дуже просто, вчиш правило і виконуєш приклад.

– Ага, це тобі так просто, – огризнулася дівчина, виказуючи своїми брівками невдоволення.

– Дівчата, припиніть сперечатися, просто кожному своє, – сказала Марина. – Хтось вміє приклади розв’язувати, а хтось вміє гарно вишивати та в'язати, як наша Янінка, а хтось співати, як ти, Арінко.

Марина в нас завжди раціонально мислить. Тому навіть у такій нескладній ситуації, але вже початковому конфлікті, вона нас з Яніною розсудила і заспокоїла.

– Так, співати вмію, проте не люблю, – сказавши, я скорчила гримасу. – Маринко, ти ж знаєш, чому я співаю. Мене часто просить Ольга Володимирівна виступати в будь-яких святах і організаціях шкільних. Але ж я не маю вибору, тому й не можу їй відмовити. Адже це тоді вплине на мою репутацію.

– А я люблю шити, це моє хобі. У майбутньому хочу стати відомим дизайнером якогось модного бренду і шити яскраві та гарні сукні, – повідомила Яніна, вже бувши веселою і радісною, мабуть, вже уявляла своє майбутнє.

– От бачите, все просто. Кожному своє, – сказала Маринка.

– Так, справді, – я погодилася з нею.

***

Ми стояли з дівчатами біля вікна в коридорі та розмовляли цілу перерву. Я перевела погляд вбік і побачила Його. Високий, красивий, широкоплечий, блакитноокий шатен. Я побачила його і завмерла. Перша думка, яка промайнула: «Я буду його кохати все життя». Не знаю, чому саме така думка прийшла мені в голову, але я просто замріялася й віддалася миті. Навіть самій стало страшно від цього передбачення. Ніби це не я подумала, а якийсь внутрішній голос мені сказав. І не просто сказав, а наказав.