Глава 44. Замість тисячі слів

Глава 44. Замість тисячі слів

«Наші ангели завжди з нами,

і часто вони використовують

чиїсь губи, щоб сказати нам щось».

Пауло Коельо

***

Адріан

Не вірю своїм очам, бо цього не може бути. Я бачу Аріну, а здається, що це міраж. Як вона може бути тут? Що за витівки такі? Чи, ймовірно, це сон? Це такий солодкий сон… який я бачу щоночі… Там моя кохана поряд зі мною… ми сміємося, жартуємо, бігаємо, цілуємося, обіймаємося та… щасливі… Але ж це всього лише сон! А як сновидіння можна бачити явними? Що за дурня відбувається з моєю головою!?

Довго… дуже довго я її розглядаю без емоцій на обличчі, а в душі ураган проноситься. Там таке величезне та страшне торнадо, що зносить все на своєму шляху – так усе моє нутро кипить та бажає її обійняти… відчути її… зрозуміти, що вона – реальність. Але натомість я сиджу на ліжку та дивлюся прискіпливим поглядом на неї. Дівчина плаче та сміється водночас. А я не можу навіть цього їй подарувати – свого лагідного погляду.

Я злий… дуже злий на неї. Те, що сказав мені Влад тиждень тому, не вкладається в рамки мого поняття та розуміння, що Аріна зараз стоїть переді мною. Вона ж мені зрадила… знову… а я ще й наївно вважав його другом… Як то кажуть, пригрів змію на грудях.

Переводжу погляд на батька. Він стоїть непорушно, тримаючи руки в кишенях. Дивиться то на мене, то на неї. Отже, це правда… Аріна дійсно тут… у Лондоні! Але як!? Невже сама прилетіла? Як її батьки відпустили? Чи вона з Владом заявилася!? Якщо так, то нехай відправляється назад сьогодні ж із тим чортовим покидьком!

– Привіт, Адріане, – ніжно промовила дівчина та повернула мій стривожений погляд на себе.

Від її мелодійного голосу кров летить у судинах зі скаженою швидкістю, але я контролюю свої внутрішні емоції та не подарую їй моїх страждань. Настраждався вже через неї… досить.

Аріна поспішно підійшла до мене, сіла поруч на ліжку та обійняла з таким трепетом… що, здавалося, весь світ закружляв. Я прикрив очі, щоб насолодитися сповна цією несподіваною і приємною каруселлю та її запахом… ароматом ніжної квітки… моєї троянди… Я пів року жадав його відчути й ні на мить не відпускав від себе, бажаючи не забувати. І не забув… от тільки що мені це дало? Знову страждання… Знову я повернувся до тієї точки неповернення, коли вдруге відчуваєш, що тобі зрадили… Нехай перший раз це було й оманливе видовище для моїх очей, але ж відчуття мої від того не змінилися… вони були, бо я гадав, що вона мені дійсно зрадила… Зараз те ж саме відчуття…

– Я залишу вас самих. Вам потрібно поговорити, – промовив батько та вийшов, закривши за собою двері.

Ми залишилися в тиші та розчинялися один в одному, тільки з одною різницею – дівчина показувала свої емоції, а я ні. Аріна навіть не поворухнулася – так і сиділа, притулившись щокою до моїх грудей, а тремтячі руки міцно обіймали та стискали мою шию. Скільки я мріяв про таку мить, що зараз просто не вірю, що це реальність. От не вірю! Розумію, що це правда, але не вірю…

Я, як сидів, так і сиджу. Мої руки при мені. Хочу, але не можу її обійняти через свою злість та образу, але дозволяю це їй робити. Дозволяю себе обіймати та впивати нігті в мою шкіру на потилиці. Так приємно й боляче водночас… Моя футболка вже мокра від її сліз, відчуваю це на клітинному рівні.

Кожна моя часточка рветься до неї та противиться їй…

Але моя внутрішня боротьба йде нанівець, коли Аріна відривається від моїх грудей, дивиться декілька секунд своїми червоними очима в мої, потім на губи та цілує мене… неспішно, ніжно, з любов'ю і бажанням… лагідно притискаючи мене до себе та поглиблюючи поцілунок…

Знову весь світ з-під ніг іде… він десь тане, а я не хочу його повертати… бо мене цілує та, про яку я і мріяти перестав.

Пів року я ще плекав надії на своє оздоровлення та наше спільне майбутнє. Хотів її забрати сюди, бо Влад неодноразово розповідав, що той сучий син, Стас, не давав їй проходу щодня та продовжував руйнувати її спокійне життя. Я хотів забрати її від нього через певний час… Але вона змогла знайти мені заміну. Не довго страждала. Швидко забула… та віддалася йому.

Такі важкі та противні думки відштовхують мене від неї. Я перериваю поцілунок та дивлюся в карі очі з неприхованою злістю.

***

Аріна

– Навіщо ти прилетіла? – сказав зовсім не те, що я хотіла почути.

– Я прилетіла тобі довести, що ти – моє єдине кохання. А іншого мені не потрібно, – промовила.

Я це сказала! Більше мене нічого не стримує. Я знову впилася в його губи жадібним поцілунком, який вибиває з мене все повітря. Дихати немає чим, але я дихаю ним і мені цього достатньо.

– Дарма. Я тобі все сказав телефоном, – знову відірвався, наче йому противно мене цілувати.

– Так, сказав… а я от не розумію, чому ти так сказав. Тому тобі й не вірю.

– Даремно, – хмикнув, – я ніколи тобі не брехав, на відміну від тебе, – подивився в мої очі з холодним викликом.