Глава 43. Переліт

Глава 43. Переліт

«Недостатньо тільки отримати знання;

їх треба застосувати. Недостатньо

тільки бажати; треба діяти».

Йоганн Вольфганг фон Гете

***

Аріна

Переліт до Лондона виявився нелегким…

По-перше, потрібно було спочатку дібратися до міжнародного аеропорту Борисполя, бо з Полтави немає прямих рейсів до Лондона.

По-друге, підготовка документів коштувала мені немаленьких грошей. Пів року я відкладала з кишенькових коштів, які давали мені батьки щодня.

Але в мене й до цього були свої кошти. Ще з дитинства маю звичку відкладати гроші про запас. Потім цей запас я витрачала на себе щороку, купуючи лише ті речі, які сама хотіла, а не нав'язували мені батьки. Адже самостійність та відповідальність закладені в моєму характері ще змалечку.

А цього року я хотіла лише одного – переліт до Лондона, до свого кохання та своєї мрії.

Підготовка документів потребувала більшої суми, ніж я мала. Але, дякуючи подругам, я це зробила. Не знаю, що я буду робити без них за дві тисячі кілометрів. Мені дуже не вистачатиме їхньої підтримки та порад, божевільних ідей Яніни та раціонального мислення Марини, а особливо наших посиденьок за кавою та тістечками.

Час перельоту не склав великих труднощів, адже менш як за чотири години я була вже в Лондоні.

В аеропорту Лондона було занадто багато люду. Я спочатку навіть розгубилася, побачивши стільки людей. Хоч я жила у великому місті, але такої кількості народу зроду не бачила.

Пройшовши паспортний контроль та забравши свої речі з послуги видачі багажу, які перебувають у вигляді каруселі, я вийшла з аеропорту та вдихнула свіже літнє повітря із приємним запахом дощу. Читала про погоду Лондона, тож знаю, що тут зазвичай іде дощ у будь-яку пору року. Але його запах… свіжий, насичений… полонить мене та дарує спокій і насолоду. Ммм… люблю цей аромат, він завжди переносить мене в безтурботне дитинство.

Я взяла таксі, вмостилася у машину на заднє сидіння та вказала водію адресу. Їду до батька Адріана. Ще вдома прочитала купу інформації про чоловіка. Він має велику компанію, розташовану у центрі міста (саме її й хоче переписати на сина). Це лондонська холдингова компанія, що має понад двісті дочірніх підприємств по всьому світу. Компанія – найбільша фармацевтична фірма, яка виробляє медикаменти, санітарно-гігієнічні товари та медичне обладнання. Її прибуток становить понад десять мільярдів доларів! Я була шокована, чесно… Також компанія має декілька менших фірм, що розташовані в різних містах України. Не дивно, чоловік звідти родом.

Тепер навіть зрозуміло, чому батько Адріана одразу забрав його з України до Лондона лікуватися, бо його компанія виготовляє потужне медичне обладнання для клінік. Довіряє своїй перевіреній роботі, як то кажуть.

Не знаю, як чоловік сприйме мою появу, чи буде в захваті, чи буде дивитися як на дівчину легкої поведінки, що сама чіпляється на шию хлопцю, чи ще гірше, подумає, що я за їхніми грошима прилетіла… Ох, а все ж можливо.

Але іншого варіанту немає, на жаль. Я не знаю міста, для мене це все невідоме, незнайоме, тож, у якій лікарні Адріан, і гадки не маю. Сподіваюся Артур Градов допоможе знайти мені свого сина.

Поки їхали містом, я роздивлялася навкруги. Лондон – це слово латинського походження, утворене від римського власного імені, яке означає «шалений». З цим я згодна. Ритм міста і справді шалений. Купа машин та міського транспорту на дорогах, великі вулиці, спеціально створені для магазинів, гарні пам’ятки архітектури у стилі готики… Цей перелік можна продовжувати нескінченно, тож я просто із захопленням дивилася по сторонах.

А величезна кількість хмарочосів просто вражала. Я ніколи не розуміла, навіщо будують такі будівлі, але, коли водій зупинився неподалік одного такого хмарочосу, та сказав, що ми приїхали, здогадалася одразу. Виявляється, це – офісні будівлі, і саме в цій знаходиться батько Адріана.

З водієм я розплатилася англійськими фунтами, які завчасно поміняла з гривень у валютообміннику ще в Україні.

Вийшла з машини та подивилася на хмарочос переді мною. Ох, як же я хвилююсь… Серце гупає, як шалене. Руки тремтять та пітніють. Навіть кидає то в жар, то в холод. Не кожного дня доводиться самій зустрічатися та знайомитися із майбутнім свекром (а в цьому я навіть не сумнівалася), тож мої емоції цілком зрозумілі.

Висота та фасад хмарочосу приємно вразили. В облицьованій одинадцятьма тисячами скляних панелей семидесятиповерховій вежі у формі вузької піраміди розміщено офіси, житлові апартаменти, готель. Кілька верхніх поверхів будівлі віддані під галереї та оглядові майданчики, як закриті, так і відкриті через мінливу лондонську погоду. Звісно, про це я дізналася з інтернету, оскільки побачити все власними очима ніколи не доводилось.

Заходжу у будівлю та одразу прямую до ліфта, щоб підійнятися на тридцятий поверх. На поверсі було кілька дверей, а от, у яких саме був Артур Градов, я не знала. Мене зустріла молода жіночка, здається, секретарка. Вона намагалася бути привітною та ввічливою, але по виразу обличчя було видно, що їй не зрозумілі поява юної дівчини та пошуки відомого чоловіка Лондону. Але вона вказала мені шлях прямо по коридору та двері, що розташовувалися ліворуч.