Глава 42. Сила духу

Глава 42. Сила духу

«Я часто кажу собі, коли все погано,

І на шляху зустрічаються перешкоди,

Буває рівною не завжди дорога,

На ній зустрічаються і каміння, і вибоїни.

Що я зумію пережити будь-які біди.

Я сильна, і сльози мені до лиця.

Мені не страшні мінливості погоди –

Подолати на світі все зможу я.»

Невідомий автор

***

Аріна

Кожного дня я часто собі говорила фразу: «Він покинув мене знову… вдруге розбивши мені серце». Хіба таке можливо? Я гадала, коли серце розбивається одного разу, більше його розбити не можна. Але це дійсно так. Адріан знову і знову розбиває мені серце, а воно настирливо бореться за життя та продовжує його шалено кохати.

«Ти знову повернувся, сказав, що більше не пропадеш, що дуже мене любиш… і знову зник… А у мене тепер все заново: сльози, біль, ти…»

Я почувала себе жахливо кожного дня цілих пів року. Мені було абсолютно все байдуже. Хто зі мною був поруч – байдуже. Чи то Влад, який, до слова, свої почуття до мене проявляв у залицяннях, чи то подруги, які щодня намагалися мене підбадьорити, – мені було байдуже. Життя втратило всілякий сенс без Адріана. Відчувала себе пустою оболонкою, яка навіть посміхатися не вміє. Що ж, мабуть, така моя доля – страждати все життя.

Батьки мене не розуміють. Вони гадають, що в мене все добре. А в мене справді все добре – так я собі щодня у дзеркалі говорила та йшла до школи.

Але я сильна духом і вірю, що повинна пережити нашу розлуку, що він не покинув мене остаточно – це лише відстрочка, перед безхмарним майбутнім.

Пів року я не могла знайти собі місця та жила тільки всесильним коханням до Адріана, вірою в його кохання до мене, надією на наше щасливе майбутнє і чекала тільки дві значні події мого життя: моє повноліття та закінчення школи.

Батьки мені вже весь мозок виїли, щоб я помирилася зі Стасом та хоча б спілкувалася з хлопцем. Ага… знаю я, навіщо це їм. Все сподіваються, що я вийду за нього заміж. Тим більше тепер я повнолітня і їм всі руки розв'язані. Але я не збираюся їм цього дарувати. Не збираюся себе подарувати виродку, який здійснив замах на вбивство мого коханого!

Батьки не зможуть керувати мною проти моїх бажань. Я кохаю Адріана… і їм цього не змінити нізащо у світі…

Склавши всі іспити на успішно, я поспішила робити документи, щоб встигнути до повноліття, яке припадає на останній день червня, та полетіти в Лондон до свого коханого.

Влад якось розповідав, що Адріану погано дається лікування… Я навіть здогадуюсь, чому. Тому що мене немає поруч і бідолашний хлопець не справляється з хворобою на психологічному рівні. Я буду поруч із ним, допоможу йому справитися. Він стане на ноги, чого б мені це не коштувало.

Пам'ятаю, як Адріан понад усе хотів вилікувати мене від мого прокляття – безпліддя, тож зараз я хочу допомогти йому справитися зі своїм прокляттям.

Але його останні слова, які він тільки-но кинув у трубку… Не розумію, чому він так сказав? З ким я могла знову його зрадити? Стаса я на дух не переношу, тож не думаю, що з ним… Влад? Але ж хлопець лише допомагає мені психологічно, підтримує.

Одного разу він хотів мене поцілувати, а я не дозволила. Знала, що це станеться рано чи пізно… і таки сталося. Пізніше він наполягав на інтимних стосунках, а я знову не хотіла й не могла дозволити. Я не мала змоги себе уявити з іншим… Бо як же це – кохати одного, а бути з другим? Це не про мене в жодному разі. Тож кого мав на увазі Адріан, я просто не можу уявити…

Після невдалих спроб створити зі мною стосунки Влад знову зі мною спілкувався, як і раніше, по-дружньому. Точніше, намагався. Знову проводив мене додому та захищав від Стаса. До слова, від психологічних нападів того покидька я не могла сама за себе постояти… він знав, на що тиснути, і тиснув… психологічно, ображав, говорив дурниці про Адріана… А я, дивлячись на нього і слухаючи нісенітниці, хотіла лише одного, щоб він сів у в'язницю за замах на вбивство або ж у божевільню… Таким тільки там і місце. Але… що я можу? Сказати йому в очі, що я знаю, що він зробив з Адріаном? А сенс? Доказів немає і стільки часу пройшло…

– Арінко, що з тобою? Що він сказав? – запитала Марина, сівши біля мене навпочіпки. Яніна теж присіла та почала прибирати моє волосся з мокрих щік.

Сьогодні ми з дівчатами були разом – відмічали у кафе моє повноліття. Так, сьогодні мій день народження, а Адріан зробив мені гарний подарунок – знову відштовхнув. Коли ж це вже припиниться? Як же набридла ця гіркота кохання… Я хочу солодкого кохання, бо від гіркого вже нудить і вивертає…

– Сказав забути його… що я його зрадила… і що ми не будемо разом… – відповіла, ледь дихаючи від сліз та образи, яка впилася голками в моє серце.

– Як це? Він що від хвороби зовсім збожеволів!? – обурилася Яніна.

– Не знаю, дівчата. Мені це вже так набридло, що я не знаю, що мені робити тепер… І чи потрібно вже летіти до нього… Вже нічого не знаю…