Глава 41. Гіркота кохання

Глава 41. Гіркота кохання

«Трапляється іноді, що життя

розводить двох людей – тільки

для того, щоб показати обом,

наскільки вони важливі

один для одного».

Пауло Коельо

***

Аріна

Чую у трубці його прискорене та шоковане дихання. Я так сподівалася почути його радісний голос, спрямований на мене. Хотіла почути його слова кохання, що він сумує за мною… Але він показав своє кохання зовсім іншим чином і аж ніяк не найкращим – він відхилив виклик.

Нічого не розумію… Чому? Що я не так зробила? В чому я винна? В тому, що хочу почути його голос? Що сумую за ним? Що подзвонила сама? Що три тижні не знаходжу собі місця, думаючи, де він і що з ним? Чорт…

Купа думок, які я не можу вгамувати. Вони калейдоскопом крутяться в голові, заважаючи тверезо думати.

Навіщо він це зробив!?

– Владе, – невпевнено промямлила та вклала в його руки телефон, – він… відключився.

– Дивно, – взяв свій мобільний та ще раз подивився на завершений виклик. – І справді… Може, зв'язок перервали? – поглянув на мене та здвинув плечима. – Я ще раз його наберу.

Поки хлопець набирав номер, я чекала та молилася, щоб Адріан підійняв слухавку. Та де там… не судилося мені з ним поговорити та порозумітися.

– Номер недосяжний. Я не знаю, що це таке, – здивовано відповів.

– А що тут думати? Він не хоче зі мною говорити. І так все зрозуміло…

Я мовчки потягла свої ватні ноги додому. Серце краялося від болю, але зробити нічого не могла.

Він не хоче зі мною говорити…

І чомусь у цьому я винила себе…

Влад ішов поруч, зберігаючи мою мовчанку. Можливо, він не хотів турбувати мене ще більше розпитуваннями чи розмовами. Бо, до слова, мені й не хотілося говорити. Взагалі… Мені більше нічого не хотілося… руки опустилися від безвиході.

***

Адріан

Я ніяк не сподівався почути голос Аріни… і те, що я з переляку відбив дзвінок, тільки тому підтвердження. Телефон упав на підлогу та розбився, а я, як на зло, не зміг його звідти дістати, бо, коли ніг не відчуваєш, важко підвестися з ліжка.

Я дивився на уламки від колишнього мобільного та думав про те, що моя кохана дівчина образилася ще більше. Вона зараз гадає, що я спеціально відхилив виклик… А я просто став інвалідом! І не можу навіть сам за собою доглянути, не те, що за нею! Чорт!

Не можу дістати той чортів телефон, якби не намагався. Я скрутився у тулубі, нахилився до підлоги, але… не можу дістати! Ліжко занадто високе, а телефон занадто далеко.

Можливо, це й на краще… Нехай думає, що я не хочу з нею говорити, бо я не знаю, коли вилікуюсь.

Щодня одне й те ж… Безкінечні ліки, пігулки, фізіотерапія… Та нічого не допомагає. Лікарі вперто мовчать та підбадьорюють словами, що мені треба бути оптимістом і вірити в краще.

До біса все! І їхній оптимізм також! Якщо ти каліка – це з тобою в серці на все життя…

За вікном знову дощ. І в серці така ж погода. Не знаю, яка погода в Україні. Там, мабуть, сніг, мороз, холод… Ніколи не був взимку на Україні, тільки влітку. Уявляю, як моїй бідолашній ніжній квітці холодно, а без мене ще холодніше.

Якби ж вона знала, як мені холодно без неї… Не відчувати смак її губ на своїх, не відчувати на своїй шиї тендітні пальчики або не тримати їх у своїй долоні – це такий страшенний холод, що від цього мороз пробігає по шкірі, хоч у палаті й кімнатна температура.

***

Аріна

Божевілля якесь… Я сходжу з глузду знову і знову набираючи його номер, але чую від оператора «Абонент недосяжний».

Влад мені дав його номер телефону, але все марно. Марно… Він не хоче зі мною розмовляти. Таке враження, наче викреслив мене зі свого життя…

Я розумію його – йому зараз важко. Він не може ходити, фактично став інвалідом… Боже…  Від цієї думки серце крається ще більше… Що з ним Стас тільки зробив!? У тому, що це справа рук того покидька, я навіть не сумніваюся.

Але чому він віддаляється від мене? Навіщо він це робить? Я не розумію…

Мене не викреслити з життя, як би він не намагався це зробити. Він не зможе стерти тату з руки, як би не старався. І я не можу… Цей візерунок буде мені нагадувати все життя про моє кохання, бо я його ніколи не стру із зап’ястя… не захочу.

***

Новорічні свята без Адріана пройшли повз мене. Я їх навіть не помітила, бо була у страшній депресії, яка роз’їдала моє серце кислотою, заповзала все глибше і глибше, у найсвітліші його куточки, де були зосереджені спогади про Адріана. Кислота отруювала і їх, убивала, розчиняла у собі… і це було нестерпно боляче.

Канікули закінчились та почались знову заняття. Нарешті! Хоч відволічусь від негативних думок і депресії.