Глава 40. Гірка ненависть

Глава 40. Гірка ненависть

«Ненависть – помста боягуза

за випробуваний ним страх».

Джордж Бернард Шоу

***

Аріна

Яка ж я була зла, скажена та ненависна. Гнів на того ідіота не виплескала одним ляпасом. Мені потрібно ще. Зараз було таке величезне бажання боксерську грушу розірвати, уявляючи її Стасом. Та немає поряд груші, лише Влад. Але він то ні в чому не винний.

Іду так швидко, що, здається, біжу. В душі вирує океаном ненависть, біль, відраза… І всі ці емоції спрямовані на одну людину.

Знаю, що під маскою ненависті ховається страх… І мені страшно… Я боюся… за Адріана… Не знаю, чому. Але цей клятий страх сидить у мені… Я його відчуваю уже третій тиждень ще від раптового зникнення мого коханого.

«Одного я відправив, й іншого відправлю...»

Щоб це означало?

«Думай, Аріно, думай!»

Що, чорт візьми, це може означати!? Навіщо ці кляті ребуси та як мені їх розгадати?

Звісно, голова Стаса повна загадок та нездійсненних планів, ідей – про це я знала ще з дитинства, коли ми дружили. Тоді він мені здавався таким винахідливим, розумним.  Ніколи не встигала за ходом його думок – вони постійно змінювалися і це мені здавалося недосяжним. Я завжди знала, що його чекає гарне майбутнє та хороша професія.

Але зараз я його ще більше не розумію. Куди він відправив Адріана? У Лондон? Той і так полетів, без його допомоги, бо інакше б його батько залишився тут. Але покоївка сказала, що Артур Ігорович сам збирав речі, отже Адріана вдома не було. А де він тоді був? Також його батько й сам забрав документи з навчального закладу. І знову Адріана не було… А де ж він весь цей час був?

Стас сказав, що в нього інша дівчина була… Ха! Просто смішно! Та це ж брехня чистої води! Адріан проводив зі мною часу більше, ніж того було потрібно. Він був поруч у школі, оскільки ми вчилися разом. У мене вдома ми разом робили уроки. Ходили до кінотеатру, у парку гуляли вихідними, їли морозиво, солодку вату, цілувалися, обіймалися... І в нього була інша!? Та він нікого, окрім мене не помічав!

Єдина інша дівчина, про яку він мені розповідав, – це була його сестра. Але й до неї я не могла ревнувати, тому що Адріан такі приємні історії розказував про Діану, він так тепло про неї говорив, що я полюбила маленьку всією душею, навіть не бачачи її. Тож яка інша!? В це я точно не вірю.

Я пам'ятаю той вечір, коли ми востаннє бачилися. Все було добре… Та що там? Все було прекрасно! Ми сходили на фільм, якого знову не бачили за поцілунків. Адріан постійно шепотів мені на вушко, як він мене кохає, як хоче завжди бути поруч, як мріє зі мною створити сім'ю… Не було жодної згадки про переліт, чи Лондон, чи компанію батька… нічого! Ми просто насолоджувалися спільним вечором.

З моїм батьком Адріан був у гарних відносинах, адже перший почав сам звикати до нього та бачити в ньому хорошого хлопця – серйозного, чесного, справедливого, люблячого. Ніколи й натяку не було, що він мені не пара. Схоже, тато змирився з моїм вибором.

А що потім?

А потім того ж вечора Адріан не відповів на повідомлення, дзвінок і все завершилося… для мене точно.

– Аріно, куди ти так поспішаєш?

Почула за спиною голос Влада. До слова, я й забула про нього через свої думки та жахливі спроби розгадати чергову загадку Стаса. Хлопець весь час ішов за мною, наче охоронець.

– Додому.

– Але ти не ходиш так швидко, – обурено заперечив, але виявився правим. – Я чого кажу, бо слідкую за тобою третій тиждень.

– Я пам'ятаю, що ти за мною слідкуєш. Не потрібно весь час нагадувати про це. От тільки ще ніяк не збагну, навіщо ти це робиш?

Повернулася до нього, а хлопець від несподіванки налетів на мене, явно не очікуючи, що я зупинюся. Він взяв мене за плечі так, що я навіть через куртку відчула доторки його рук. Чи мені це так здалося?

– Я... – почав запинатися, – тобі це теж говорив. Ти мені подобаєшся…

– Ні-ні, не це, – перебила його. – Коли дівчина подобається хлопцю, то він їй  квіти дарує, солодощі, на побачення запрошує… А ти слідкуєш… уже третій тиждень. Скажи, це що, новий вид залицянь у двадцять першому столітті?

– Ееем… Я… не знаю… Ти хочеш на побачення зі мною? – як він влучно викрутився та відійшов від відповіді.

Але в очах Влада побачила іскру надії, а на вустах щасливу посмішку. Своїх рук він від мене так і не прибрав, тримаючи мої плечі. Таке враження, наче й дійсно йому подобаюсь, але я чомусь не вірю йому.

– Ти щось темниш… – примружила очі та намагаюся зрозуміти хлопця. Хоча насправді абсолютно не розумію.

– Аріно… Я маю тобі щось сказати… Я не можу більше тобі брехати… – почав мовити хлопець, а я пильно дивлюсь в його очі, намагаючись вгадати, що він хоче розповісти. Та не могла. – Я повинен тобі розказати, хоч він і просив…

– Що розказати? Хто просив? Будь ласка, скажи вже! – я не тямила себе від паніки й молила бога лиш про одне, щоб Влад сказав причину раптового відльоту Адріана.