Глава 39. Моя воля

Глава 39. Моя воля

«Якщо я буду здійснювати саме ті

вчинки, яких чекають від мене люди,

я потраплю до них в рабство».

Пауло Коельо

***

Аріна

Я бігла та нічого не бачила, окрім освітленої алеї, по якій біжу. Я боялася… Не хотіла, щоб мене наздогнав Влад, оскільки не могла пояснити йому свою поведінку. Проте я і не хотіла йому нічого пояснювати. Якщо він не розуміє, якщо йому байдуже до моїх почуттів до Адріана, то я не повинна перед ним виправдовуватися.

Чому в житті не може бути все просто? Чому я постійно повинна боротися за своє кохання, щось комусь доводити?

Стас… Хлопець, як та настирлива муха, домагається моїх почуттів і не розуміє, що вони ніколи не появляться. Вже неодноразово руйнував моє життя і продовжує зі мною спілкуватися, наче нічого й не було.

Батьки… Вони знову мене доводять до істерики своїми розпитуваннями, де Адріан, та повчаннями, що я нікудишня донька, бо не прислухаюся до їхніх слів, а вони ж бажають мені як краще… Ага, це вони так думають. Було б краще, якби дали мені жити так, як я хочу.

Яніна…Звісно, подруга мене завжди підтримує, але ніколи не розуміє. Вона гадає, що кохання – це всього лиш гормони та радить придивитися до Влада й забути Адріана. Як так можна? Як це можливо от так взяти й викинути з голови та серця того, хто посів там найперше та найбажаніше місце? Яка ж вона дурненька. Сподіваюся, що знайде своє справжнє кохання та зрозуміє мене повністю.

Прибігши додому, я зупинилася та поглянула на яскраве зоряне небо. Пам’ятаю, як самотніми вечорами дивилася на нього та мріяла про Адріана… Знову наступила така мить…

«Де ти, коханий? Ти мені так потрібен. Без тебе дихати важко…»

 А у відповідь тиша… Така дзвінка, що у вухах закладає. Якби ж хоч якусь звісточку від нього мати… Від невідомості та туги за ним скотилася вниз гаряча одинока сльозинка. Від холоду вона одразу замерзла, тому відчуваю на щоці гарячий холод. Так і в моїй душі: гАряче від кохання до Адріана, та холодно від дикої самотності…

Зайшовши в будинок, узріла маму на кухні. Вона щось готувала, схоже за запахом, дещо смачне на завтра на сніданок.

– О, Арінко, де ти була? Сідай, будемо зараз чай з тобою пити… А що сталося? – очевидно помітила мої червоні та засмучені очі.

– В кафе з подругами. Відпочивали, сміялися, – відповіла на перше питання, а на інше відповідати не хочу.

– Це через Адріана ти така? Він полетів у Лондон, так? ­– якою ж іноді вона проникливою буває та до тонкощів розуміє мене.

– Так, – роздратовано відрізала, бо зараз почнеться знов проповідь.

Як же я відтягувала цей прикрий момент, але… який сенс приховувати від батьків? Рано чи пізно й так би дізналися.

– Доню, послухай мене. Я розумію, що тобі важко, боляче, але, можливо, це шанс помиритися зі Стасом?

– Що!? – я просто ошелешена її запитанням. – Та як ти можеш? Ти ж знаєш, що він зруйнував моє життя! – перейшла на крик від роздратованості, розчарування, відчаю. – Той хлопець зруйнував життя твоєї доньки! – повторила їй про себе в третій особі. Може, хоч так зрозуміє?

– Послухай мене. Він же кохає тебе. Вперто чекає на твої почуття, на тебе! Та взагалі, якби не той Адріан, то все було б просто чудово! І Стас би не робив тих дурниць, через які ти його тепер ненавидиш! Де він взявся на нашу голову!? – вона кричала на мене, а я не могла чути таких слів. – Прилетів, звабив тебе, покинув, полетів без пояснень, а ти страждаєш! Скажи мені, доки це буде? – чула за спиною слова, які летіли образами в Адріана, але відповідати нічого не хотіла.

Я розвернулася та пішла до себе, зачинившись у кімнаті. Такої гіркоти кохання ніхто не відчував, як відчуваю зараз я. Таких сліз від розчарування у своїх батьках ніхто не лив, як ллю зараз я. За що мені це все? Чому я маю таку долю? Боже, та тут і справді легше накласти на себе руки, ніж терпіти це все…

Проплакала я майже до ночі, скрутившись калачиком на ліжку. Зупинилася лише тоді, коли відчула під щокою повністю мокру подушку. Я її перевернула та продовжила плакати. Не знаю, скільки я пролила гірких сліз, але вони, здається, просто висохли, а я від втоми заснула.

Два наступні дні я не виходила з кімнати. Я лежала пластом у ліжку та нічого не хотіла: ні їсти, ні пити… До слова, найбільше я не хотіла розмовляти з мамою, бо після тієї сварки я навіть не знала як до неї підійти та була дуже ображеною. Вона також не поспішала миритися. Батько ж, як завжди на роботі навіть у вихідні. Добре, що хоч на одну сварку менше.

Я не буду їм коритися – точно знаю. Не хочу… не можу й не буду. Це моє життя і я вільна його прожити так, як я хочу. Нехай навіть це буде варіант, який не сподобається моїм батькам – змиряться. А ні – то, значить, ні. Взагалі, діждусь повноліття та втечу світ за очі. Будь-куди… хотілося б до Адріана, та не знаю, чи він мене чекає…

Вихідні закінчилися і знову почалися навчальні дні. Я навіть рада їм, бо так, як я провела вихідні – з важкими думками втекти від батьків та сльозами на подушці – не побажаю нікому. Тож із гордо піднятою головою я вийшла зі своєї кімнати та рушила на вихід із будинку у школу.