Глава 38. Приховані почуття

Глава 38. Приховані почуття

«Погляди – важка артилерія флірту: 

поглядом можна виразити все, і при 

цьому, однак, усе можна запере­чувати, 

адже погляд не зловиш на слові».

Стендаль

***

Аріна

Чому мені здається, що Влад знає, де Адріан і що з ним? 

Ні, я не вірю Яніні, що він у мене закоханий. Але його погляд… так не дивиться хлопець на просту знайому. Я це знаю, бо так Адріан дивився на мене – з обожнюванням і ласкою. Так Стас дивиться на мене – з неприхованою злістю в очах, що моє серце належить іншому. Але я не вірю в це! Я хочу вірити в те, що він ходить за мною за дорученням Адріана. Моє серце відчуває турботу коханого… 

Боже мій… Я повільно сходжу з розуму… Хіба ж можна мати такі сильні почуття?

Хлопець підходить до мене та подає мені свій лікоть. Я, не розуміючи, дивлюсь на нього, вигнувши брови.

– Асфальт слизький від замерзлого снігу. Боюся, що впадеш «випадково», – пояснив свою поведінку та підкреслив інтонацією останнє слово, усміхнувшись при цьому.

– Ти знущаєшся? – обурилася та вперто не приймаю його допомоги, бо я її не потребую.

– Ні. З чого ти взяла? – лагідно всміхнувся. – Просто помітив, що слово «випадково» твоє улюблене. В тебе все стається «випадково».

– Мені здається, що воно більше твоє улюблене, бо ти його часто повторюєш, – зітхнула та схилила голову на бік, склавши руки в замок перед грудьми.

– Не хочеш братися за мій лікоть, візьму тебе за руку, – висловив мої думки вголос на мої дії, подивившись на складені в замок руки.

Я фиркнула та охопила долонею його лікоть, даючи йому можливість вести себе по алеї. 

Дорогою певний час ми йшли мовчки. Він не проронив ні слова. А мені набридло грати в мовчанку.

– Ти обіцяв, що все розповіси, – нагадала йому його обіцянку.

– Що ти хочеш знати? – запитав просто й невимушено.

– Усе. І правду.

– Маєш на увазі, що я тебе обманюю? – хмикнув і розсміявся.

– Так мені здається.

– Чому? Хіба я тобі щось погане заподіяв? – повернув голову вбік, щоб подивитися на мене.

– Ні. Але гадаю, що ти не розказуєш всю правду.

– Так обман і те, що не розказую всю правду, – це різні речі, – зауважив, а мені здалося, що він повчає мене.

– Владе, скажи вже правду, чому ти постійно поруч зі мною? – роздратовано поставила запитання.

– Тобі це не подобається? Напружує?

– Так… Ні… Тобто я не знаю. Просто не розумію, – щось я заплуталася. Адже він і справді ніякої шкоди мені не заподіяв, а я його вичитую і докоряю. Невдячна я одним словом. – Поясни мені, навіщо ти це робиш?

– В нас була вже така розмова. Я тоді сказав тобі, що хвилююся і відповідаю за тебе, оскільки врятував твоє життя.

І навіщо він знову повторює, що вже говорив раніше? Таке враження, наче спеціально водить мене за ніс і не хоче казати правду.

– Владе, я пам'ятаю, що ти говорив, але все ж таки не розумію, чому і навіщо?

– Ти мені подобаєшся, – стиха сказав, але прозвучало це спокійно й впевнено.

Господи… Невже це правда, яку він приховував? Тобто він розуміє, що я кохаю іншого, тому й не поспішав зізнаватися у своїх почуттях. А лише зараз… зміг. Так я ж сама у нього буквально вирвала зізнання з язика! 

Я спокійно перетравлювала інформацію та мовчала. Це так несподівано. І абсолютно не те, що мені потрібно. Влад хороший хлопець… сміливий, мужній, відданий… симпатичний в кінці кінців. Кожна дівчина, мабуть, страждає від нерозділеного кохання до нього. Але… я кохаю Адріана. Тату не стерти з зап'ястя, так само, як і почуття із серця до нього. Не викинути браслет, який сидить на руці, наче приклеєний, так само, як і не забути нашу ніч… не видалити її з пам'яті.

– Я знаю, про що ти думаєш, – з легкою посмішкою сказав, – про Адріана. Я вгадав?

– Так, – стиха відповіла. – Я гадала, що ти приховуєш дещо інше…

– Що саме? – поцікавився.

– Думала, що ти знаєш щось про Адріана… – я забрала свою руку з його ліктя та сіла на лавку, вкривши своє обличчя руками. 

Я так сподівалася, що він знає, що з Адріаном… Мені ця думка надавала сил жити далі… Сподівалася, що Влад мені скаже, чому він полетів без пояснень… А тепер… що мені робити? 

Кожна спроба на успіх завершується невдачею. Так важко сприймати їх…

– Аріно, ти мені справді подобаєшся, як дівчина, – прибрав мої руки та почав витирати мої сльози зі щік гарячими руками. Я не помітила, як почала плакати. – Що в моїх почуттях до тебе такого поганого, що ти плачеш?

– Нічого. Я не через тебе плачу. Почуття – це прекрасно. Але… якщо вони взаємні. Розумієш?