Глава 37. Вимушені секрети

Глава 37. Вимушені секрети

«Щоб дійти до мети, 

треба перш за все йти».

Оноре де Бальзак

***

Аріна

– Еееемм… так, – відповів і його широка посмішка мене здивувала, а дівчатам закрила роти. Вони мовчки спостерігали за нашою перепалкою.

– Владе, що ти тут робиш? – поставила запитання з нотками роздратування.

– Здається, попереднє було схоже запитання і я на нього відповів, що слідкую за тобою, – знову повторив свої слова. Цікаво чому?

– Навіщо? Що тобі потрібно? Чого ти від мене хочеш? 

Ми одне в одного стріляли очима, не помічаючи моїх подруг, які сиділи та вражено за нами спостерігали.

– Ох, Арінко, забагато запитань… тобі не здається? 

– Ні. Відповідай.

Не знаю, звідки взялася така агресія до хлопця, але мені стало аж надто цікаво, чому він за мною постійно ходить, проводжає, слідкує… і чому зараз сидить і посміхається? Йому весело? А мені не дуже. Взагалі не подобається дана ситуація, в яку я влипла. Через нього ж, до речі! Ні, я, звісно, маю поводитися з ним більш вдячно. Хлопець мені життя врятував… а я грублю йому та поводжуся, як… як невдячна егоїстка. Хм… Але несподівана випадковість, що сталася з моєї вини, не повинна його обтяжувати зайвим піклуванням моєю персоною. 

– Я розумію, що я тут зайвий… ви хочете посидіти й попліткувати. Я всього лиш перевірив, що з тобою все гаразд. Тому тепер залишу вас.

Влад махнув головою дівчатам, які ще були вражені нашою милою розмовою, і вже піднявся, але взяв ще раз мою чашку й надпив з неї, широко посміхаючись. Не можу зрозуміти його поведінки. Мені от зовсім не смішно.

– Е, ні. Постій! Ти відповісиш на мої запитання! – зупиняю його та погрожую пальцем.

– Звичайно, відповім. Як буду проводити тебе додому. Вже темніє, – вказав кивком голови на сутінки за вікном. – Тому чекаю твого дзвінка.

– В мене немає твого номеру, – обурилася.

– Вже є, – підморгнув і пішов на вихід.

Саме в цей момент почула як телефон у сумці дзенькнув повідомленням. Тому відірвалася від споглядання спини хлопця у дверях і полізла в сумку. Дістаю мобільний і відкриваю повідомлення.

Невідомий: Чекаю дзвінка. Влад.

Ох… Стоп! А звідки у нього мій номер!? Щось мені це все не подобається. Чому він мене так напружує? Я не відповіла на інформування й поклала телефон у сумку.

– Я хоч і мало що розумію в коханні, але мені здається, що хлопець у тебе закоханий, – впевнено мовила Яніна. – Тож не дарма кажу тобі, щоб ти забула Адріана. Вже навіть запасний варіант є, що забути попереднього напевно.

– Яніно, ти з глузду з'їхала? Що ти мелеш? Ти хоч чуєш себе!? – розпсихувалася я не на жарт. 

– Звісно, чую і спершу думаю, а потім говорю. І не треба на мене гарчати, як зле щеня. Я лиш кажу те, що бачу.

Я не хотіла відповідати їй нічого. Лише кивком голови покликала офіціанта. Влад випив всю мою каву, тож треба замовити ще. 

Решту часу ми провели спокійно. Більше про хлопців не говорили, а особливо моїх. І чому я Влада до «своїх» миттєво приписала? Занадто часто він сидить у моїх думках. Треба з цим щось робити.

Під кінець проведеного вечора з подругами вирішила зателефонувати Владу. Просив подзвонити – дзвоню. Хоч і не дуже хотілося його знову бачити, але він обіцяв відповісти на всі мої запитання. Що ж, йому не уникнути більше чесних відповідей. Вже не відвертиться.

Попрощавшись із дівчатами, виходжу з кав'ярні, а Владислав стоїть, спершись спиною на стіну закладу і з кимось розмовляє по телефону.

– Я все зрозумів. Обов'язково. Можеш не хвилюватися, – натиснув відбій і поклав мобільний у кишеню куртки, побачивши мене. 

Хлопець усміхнено окинув мене примруженим поглядом. І чому мені не сподобався його погляд!? Чому по спині, наче холодок пробіг, і стало так дивно від цього відчуття?

Подумки говорю собі: «Аріно, не зациклюйся на його погляді. Подумай про те, чому він це робить». 

***

Адріан

Як же я скучив за своєю милою дівчинкою. Кожен день, кожна година, кожна секунда – мука без неї. Відчуваю себе егоїстом, але не можу їй подзвонити й сказати, що зі мною сталося. Боюся, що вона мене відштовхне, не захоче говорити й узагалі знати мене. 

Хочу бути кращим для неї, сильним, повноцінним… Вона – сильна особистість і я маю бути таким. Я хочу пройти лікування повністю, а потім усе їй розповім. Потрібен тільки час… а чому він так довго йде? Чому години, проведені з нею, здавалися секундами, – так швидко біжать, а хвилини без неї видаються вічністю?

Лише Діанка здатна розвіяти мою тугу за коханою. Вона – моє яскраве сонечко серед хмарного неба. Сестра навідується до мене щодня з мамою. До слова, з останньою я помирився та хоч уже спілкуємося нормально. Мама завжди приносить мені домашню випічку, яку сама й випікає. Це переносить мене в моє минуле, у безтурботне дитинство, коли ще не було Діани, але панували мир і злагода у нашій родині.