Глава 36. І знову він

Глава 36. І знову він

«Людина, як цегла:

обпалюючись, твердне».

Джордж Бернард Шоу

***

Аріна

Майже до ранку намагалася розгадати таємницю слів хлопця, але так нічого й не збагнула. Більше схиляюся до думки, що він якусь часточку правди зникнення мого коханого знає. Чи то я вже просто хочу, щоб так було? 

Паралельно з розгадуванням думала про Адріана… Як він там? Чи сумує? Чи згадує мене, наші поцілунки й обіцянки? 

Потираю зап'ястя, бачачи на ньому гарний малюнок, і згадую, як ми робили тату…  згадую, що воно означає… «Аріна й Адріан». Згадую той прекрасний і щасливий день… наступний день нашого примирення після довгої розлуки. 

На іншій моїй руці красується золотий браслет, який Адріан мені подарував у найщасливішому спогаді – про нашу єдину ніч. Вона змінила наші життя, зробила їх яскравішими, емоційнішими, чуттєвішими. 

Але я ні про що не шкодую. Не шкодую, що віддалася йому, подарувавши себе. Не шкодую про щасливі проведені дні разом. Не шкодую, що кохаю його. У мене є частинка Адріана – тату й подарунок – і мені цього вистачить, щоб витримати розлуку. А я точно впевнена, що це не кінець, – це лише пауза. Пауза, як наступна перешкода на шляху до нашого довгоочікуваного щастя. Повільна, як безжальна секунда, і тягуча, як чорна смола, пауза…

Наступного дня у школі все, як зазвичай. Вчителі, заняття, гуртки, факультативи до обраної майбутньої професії… як же все набридло… Останній шкільний рік здається мені справжнім пеклом… хоча, гадаю, якби Адріан був поряд, так би не здавалося. Але я повинна все витримати та довчитися, якщо хочу поступити на математичний факультет. Лише моя мрія не дає мені розкиснути геть… 

Проте дещо таки змінилося у моєму житті. Владислав спостерігає за мною, наче хижий звір за здобиччю. Аж неприємно на душі від такого порівняння. Але це так. Він не підходить, а лише здалеку дивиться на мене. Коротким кивком голови вітається і легко посміхається. Та я б не сказала, що це щира посмішка від зустрічі зі мною. Скоріш за все, в його поглядах читається, що він щось очікує. Та що саме? І навіщо спостерігає? Якось дивно.

Не хочу перевантажувати свій мозок ще й думками про Влада. Мені вже вистачає негативних думок про одного хлопця, якому, як виявилося, до мене геть байдуже. Вже другий тиждень Адріан не дзвонить і не пише, не розповідає мені про свої причини, чому так спонтанно полетів до іншої країни. 

Можливо, він полетів у Лондон очолювати компанію батька? Але він говорив, що це має відбутися на його повноліття... А от я навіть цього не знаю – коли йому день народження… Господи, виявляється, я зовсім не знаю Адріана… І чому я подумала про це тільки зараз? 

Проте він обіцяв же, що довчиться у школі, будучи зі мною. А я з кожним днем, з кожною годиною і секундою все більше стаю ображеною, агресивною і злою… Не знаю, як зможу йому пробачити… і чи взагалі зможу. Надто вже важко мені бути самою і без жодних відповідей...

Кожного дня Влад проводив мене додому після занять, хвилюючись, що я знову можу десь втрапити навмисно або ж «випадково». Дивний хлопець… За цілий день у школі ні разу не підходить ближче десяти метрів, але постійно спостерігає, а по закінченню уроків приходить до мого класу, забирає мене, як малу дитину з дитячого садочка, і веде додому. Чесно кажучи, вже набридло від такої гіперопіки, а він і слухати не хоче моїх заперечень. 

Як багато чого мені набридло… Школа, Влад, батьки… До слова, батьки вже помітили, що кожного вечора я сиджу сама й у своїй кімнаті, не виходячи звідти. Мама підходить до мене зі спробами поговорити, а батько з повчаннями: «Я ж казав!» Та я вперто ігнорую такі способи впливу на мене. 

Знати б, що Адріан мене не забув, уже полетіла б пташкою до нього. Та тільки я не повнолітня. Хто мене саму відпустить? Тому терпляче вислуховую всі їхні слова, поради, повчання й очікую… свого повноліття.

А що далі буде? Не знаю. Я просто зірвуся з місця й більше ніхто мене не знайде, наче я провалилася крізь землю, бо вже просто не витримую…

Телефонний дзвінок перериває мої думки й проникає у грудях щемливою здогадкою: «Може, це Адріан?» Та бачу ім'я винуватця мого розчарованого стану – Яніна.

– Так, подружко, – де взялися ті сили, але змогла відповісти дівчині якомога веселіше.

– Арінко, ходімо з нами в кафе. Посидимо втрьох, поспілкуємося, вип'ємо по чашці гарячої кави, з'їмо по смачному тістечку. Ну що скажеш?

– Заманлива пропозиція, але в мене немає настрою. 

– І в Марини теж його немає. Тож буду підіймати ваш настрій і слухати проблеми любовного фронту.

Я розсміялася. Ох, Яніна. Стільки в ній життєрадісності та веселого настрою. Вона зі своїми жартами всім допомагає забути про проблеми, втім як і завжди.

– Добре, збираюся. Завтра все одно вихідний, тож вчити уроки не потрібно.

– Тим паче! – вигукнула, радіючи, що навіть я причину знайшла, щоб зустрітися з ними, бо в школі я їх уникала й завзято вчилася. Чи то просто хотіла не думати про свої проблеми…