Глава 35. Дивні слова

Глава 35. Дивні слова

«Якщо ти любиш – відпусти. 

Якщо воно твоє – воно повернеться».

Габрієль Гарсія Маркес

***

Аріна

Я перевела погляд з вікна на хлопця. Він мав звичайну приємну зовнішність. Гострі вилиці, не дуже густі брови, гарні зелені очі та тонкі губи. Чорняве волосся було коротко підстрижене.

Зараз хлопець запитально дивився на мене. Моє серце відчуває, що щось сталося з коханим (він же не міг мене просто залишити!), але розум, бачить факти й кричить мені саме те, що Адріан мене покинув і без пояснень.

– Чесно кажучи, я щось відчуваю. Але сьогодні дізналася, що він з батьком полетів у Лондон. Він нічого не сказавши, просто полетів... Тому я й зробила такий висновок.

– Наскільки я знаю Адріана, то він відповідальний і серйозний хлопець. Може, ти щось не так зрозуміла? – хлопець зробив припущення.

– Що я могла не так зрозуміти? – вже починаю дратуватися.

– Слухай, я за вами спостерігав на вечірці й спеціально запросив тебе на танець, щоб побачити його реакцію. Тож можу впевнено сказати, що він кохає тебе.

– Я також так думала. Він обіцяв, що ми разом зможемо пройти всі перешкоди, але, вочевидь, не судилося. Він полетів і тепер нам не бути разом, – відкрила йому свою душу й опустила очі в чашку з кавою.

– А, можливо, це просто наступна перешкода й тобі не потрібно здаватися, а шукати причини його вчинку? 

Я задумалася. Здається, Владислав має рацію. Я не повинна здаватися. Я повинна бути сильною. Таке кохання, як у нас було з Адріаном, просто так не проходить, і потрібно знайти всі відповіді… та як це зробити?

– Ти дзвонила йому? – перебив мої думки.

– Звичайно, – відповіла роздратовано, зиркнувши на нього. – Дзвонила й писала. Сьогодні дізналася його адресу й до нього додому сходила. Але покоївка повідомила, що вони з батьком полетіли в Лондон.

– От так просто й швидко? – здивувався.

– Так. А ще перед цим його батько забрав документи Адріана з навчального закладу.

– Дивно, – замислився і почухав скроню.

– І я про те ж.

– Навіщо забирати документи? Хіба вони полетіли назавжди?

Ця його думка неприємно кольнула моє серце, наче тонкою голкою. Від цього відчуття так боляче й важко дихати стало. Тобто «назавжди»?

– В будь-якому разі ти не повинна опускати руки й тим більше кидатися під машину.

– Я не навмисно. Так сталося, – винувато втупилася у чашку.

– Аріно, пообіцяй мені, що це більше не повториться.

– Обіцяю, – подивилася в очі хлопця.

Не розумію, яке йому до мене діло? І чому він мене про це просить? 

– Можна запитання? – несміливо запитала.

– Звичайно. Що завгодно, – без роздумів відповів.

– А чому ти зараз сидиш поряд та опікуєшся мною? Ми знайомі, але ж не близькі, щоб тобі було якесь діло до моїх проблем.

– Ми у відповіді за тих, кого приручили, – сказав з легкою посмішкою, дивлячись прямо в очі, наче для нього це надто просто. Але ж не для мене… І тобто «приручили»?

– Що це означає?

– Аріно, я тобі сьогодні життя врятував. То ти не вважаєш, що я тепер за тебе відповідаю?

Його слова звучали так просто, але я все одно не розумію: навіщо це йому потрібно? Так, я усвідомдюю, що він мене врятував, але ж не опікуватися мною тепер постійно. Щось не складаються пазли в моїй голові в картинку-відповідь.

Я нахмурилася, але на його запитання не відповіла, все гадаючи, навіщо це йому. Продовжила пити каву й дивитися у вікно. Там сніжинки кружляли й падали на землю. А інші потрапляли на скло вікна, вимальовуючи гарні візерунки. Вони мені нагадували наші лагідні й приємні проведені дні з Адріаном. Його руки, які обіймали мою талію, – я навіть зараз шостим чуттям відчуваю його доторки на шкірі. Його губи, які ніжно пестили мої, наче пелюстки квітів, – забути наші поцілунки неможливо, вони залишаться в пам'яті назавжди, навіть якщо ми не будемо разом.

– Не хочу тебе засмучувати ще більше, але він тебе не покинув, – вкотре повертаючи мене у реальність своїм голосом, промовив хлопець.

– Що? Ти щось знаєш? – з викликом у голосі запитала.

– Ні, – сказав, дивлячись по сторонам. – Звідки ти зробила такий висновок? – відповів запитанням на запитання й знову відвів очі, зробивши вигляд, що п'є каву.

– З твоїх слів, – висловила докір.

– Ні, Аріно, я нічого не знаю. Я давно не спілкувався з Адріаном. То як я можу щось знати?

І чому я йому не повірила? Чому моє серце відчуває, що він щось знає... хоч якусь маленьку деталь, та знає.

– А, коли Адріан ходив у паралельний клас, ви спілкувалися з ним? – якщо не хоче прямо відповідати, то буду випитувати іншими шляхами.