Глава 34. Шоковий стан

Глава 34. Шоковий стан

«Якщо ти стрибаєш у криницю,

доля тебе витягати не зобов’язана».

Томас Фуллер

***

Аріна

Автомобіль мчиться на мене, не перестаючи сигналити. Дикий звук реву мотору та гальм мене не привів до сприйняття реальності. Але я тільки зараз усвідомила, що стою серед дороги, вирішивши перейти її на червоне світло. Проте стала, наче соляний стовп, і не можу рушити з місця. Мої м'язи, наче закам'яніли, не мають змоги поворухнутися.. Все життя пробігає у мене перед очима, а наостанок у моїх спогадах Адріан… Саме він був променем світла мого життя, а тепер воно втратило всілякий сенс…

Кажуть, якщо одного разу ти захочеш накласти на себе руки й тобі завадять, то ти все одно будеш намагатися це зробити лише іншими способами. Нав'язлива думка буде ходити тінню за тобою й змушуватиме повторити задумане. Я не намагалася… я не хотіла повторювати. Адріан вселив у мене віру, що буде зі мною завжди… віру в життя… в наше кохання… Переконав мене, що разом ми зможемо все пройти… Та тільки виявилося, що не все. Тепер його немає… і немає життя без нього… Він пішов, покинув мене, назавжди забравши з собою моє серце. Хіба можна без серця жити? Звичайно, ні. Але я повернулася до того стану, з якого він мене витягнув своїм коханням, – бездушної, бесердечної та пустої сірої оболонки. Знову розчарування, відчай, біль… Не хочу з цим жити. Якщо не з Адріаном, то й ні з ким більше не буду. Але й жити без нього не буду…

Закриваю очі, повільно готуючись віддатися божевільному удару, який нанесе мені зараз автомобіль… Серце калатає, як навіжене.  Проте я готуюся до того, що пуста сіра оболонка зараз лусне, немов повітряна кулька… І не буде більше страждань, не буде болі, сліз і розчарування…

Натомість дуже несподівано моє тіло окутують чиїсь руки та відчуваю дивний політ, наче я птаха. Але я не вмію літати, тому повністю віддаюсь у владу сильних рук. А потім… падіння. Воно виявилось м'яким, бо я впала на груди свого рятувальника. Йому, мабуть, не дуже, бо поморщився від болю. Я придивилася до нього та впізнала за рисами обличчя Владислава, свого знайомого, з яким танцювала на вечірці до дня Хеллоуїну більше місяця тому. Весь цей час ми не бачилися з хлопцем.

– Арінко, ти з глузду зійшла? Чому кидаєшся під машину?

Я не встигла відповісти, оскільки до нас підбіг водій автомобіля, який мене тільки-но ледь не збив.

– Господи, ви цілі? Як ви себе почуваєте? Давайте я вас відвезу в лікарню, нехай оглянуть.

– Було б не погано, – відповів за нас двох Владислав. – Нехай цю дівчину психіатр огляне, бо щось в неї не все в порядку з головою. Кидається сама під машину.

– Звісно. Ходімо до авто. Відвезу вас. Як же добре, що ви хоч живі. Бо я вже встиг собі такого придумати… Ох… – зітхнув чоловік та допоміг мені піднятися з засніженого асфальту.

Я не пручалася, навпаки піддалася й дозволила себе підняти. Влад мене також підхопив, взяв мою долоню у свою руку та повів до машини чоловіка. 

Поки їхали до лікарні, водій намагався про щось говорити, але Влад підтримував його бесіди слабо. Я взагалі мовчала й слова не могла вимовити. Здається, я була в стані шоку, нервового напруження й потрясіння. Й здавалося, що якщо скажу хоч слово, то все напруження вийде з мене наскрізь гарячим  океаном сліз. Тому мовчала й лиш кліпала через раз. 

Влад мене підтримував за спину рукою й хотів розворушити, розговорити, але спроби були марні, тож він облишив це діло аж до самої лікарні. Схоже, мені й справді потрібно до психіатра. Я не відчуваю ніяких ознак життя в собі…

Ми вийшли з машини та хлопець, взявши мене за руку, повів у лікарню. Відкривав переді мною двері, пропускав, але руки моєї не відпускав, а мені до того було геть байдуже. Можливо, він боявся, що знову захочу вискочити під машину? То хай би не хвилювався, це сталося випадково й більше такого не повториться. Тим паче зараз, коли я в шоковому стані.

Лікарі мені зробили огляд і сказали, що я повністю здорова, лиш невеликий шок, який скоро мине. Хто б сумнівався, звісно, що я здорова, от тільки знову серце поранене… та хто це бачить? Адже це не покажуть навіть прилади ультразвукової діагностики.

Владислав наполягав сходити також до психіатра, а я не відмовлялася і не погоджувалася – вперто продовжувала мовчати. 

У коридорі перед кабінетом лікаря він зупинився і став переді мною, взявши мене за плечі.

– Аріно, якщо хочеш поговорити, я можу вислухати, – промовив і дивиться в очі, шукаючи там відповідь.

Я не відводжу погляд, дивлюсь у його зелені, наче трава влітку, очі. Коротко пркрутила головою у відповіді «ні» та продовжую дивитися в очі хлопця. Не знаю, що він від мене очікує і навіщо він лізе до мене в душу.

– Тобі пощастило, що я проходив повз, і тебе врятував. Але я не вірю, що ти сама хотіла кинутися під машину. Я ж тебе знаю зовсім іншою – життєрадісною, усміхненою. А на кого ти зараз схожа? Ти себе бачила в дзеркалі? 

Знову махнула головою «ні».

– Хай там як, але я не можу повірити, що ти навмисно хотіла вкоротити собі віку.