Глава 33. Почуття неповноцінності

Глава 33. Почуття неповноцінності

«Вміння ігнорувати речі є одним із

способів досягнути внутрішнього спокою».

Роберт Сойєр

***

Адріан

Якби я хотів повернути час назад і ніколи не покинути її… Не мати змоги бачити Аріну – найвище покарання. Але за що мене бог карає? За те, що я кохаю? За те, що вона мене кохає? За що я зараз сиджу в інвалідному візку, борючись із хворобою!?

Ту злощасну ніч я ніколи не забуду – буду тримати у своїй пам'яті завжди. Стас… Точно знаю, що це він зі мною таке зробив. 

«Більше ти мені не перейдеш дорогу…»

Його голос знову і знову ехом лунає у моїх вухах.

Він, схоже, хотів мене вбити, але йому не вдалося це зробити, лише зміг покалічити. Я надто велику маю жагу до життя і до нашого кохання з Аріною. Саме це мене й тримає у світі живих.

– Звісно, більше не перейду тобі дорогу, бо я більше не можу ходити! Чорт! Чорт! Чорт! – лаюся і говорю сам із собою у лікарняній палаті, стукаючи кулаками по інвалідному візку. 

Дивлюся з панорамного вікна на погоду Лондона. Там іде дощ, хоч і почалася зима. Але зими тут не такі суворі, як на Україні, й часто з вересня місяця по січень ідуть дощі, зрідка лиш може піти сніг, але з плюсовою температурою він швидко тане. Дивлюсь на краплі, які падають на скло та пригадую, що відбулося за цей тиждень, поки я у вимушеній розлуці з моєю коханою ніжною квіткою. А відбулося багато що… 

В той вечір я втратив свідомість від шоку. Випадкові перехожі мене знайшли і спочатку подумали, що я якийсь п'яниця, що спить серед парку, але побачивши калюжу крові поряд з моїм тілом, викликали швидку і мене доставили до лікарні. Саме там з мого телефону медсестра подзвонила моєму батьку й він одразу приїхав. Тато забрав мій телефон і вимкнув його. Тоді я ще не знав, скільки разів писала та дзвонила Аріна. Мені батько пізніше розповів усе.

Лікарі довго зашивали мої рани, а весь цей час я був без свідомості. Я отримав декілька ножових поранень в область спини. Через спінальний шок спинний мозок відмовлявся виконувати найпростіші свої функції і лікарі поставили діагноз, що я не буду ходити, назавжди створивши в мені почуття неповноцінності. Батько не вагаючись, і попри заборону лікарів, що мене не можна транспортувати та ще й за кордон, забрав мене з лікарні та приватним літаком ми відправилися в Лондон. Він поспішно збирав речі, поки я був прикутий до лікарняного ліжка.

Вже перебуваючи тут, повсякчас я хотів набрати Аріну, або хоча б написати їй повідомлення з поясненнями свого вчинку, та постійно сам собі відмовляв у цьому. Не міг навіть телефон увімкнути та прочитати її повідомлення. Я не був впевнений, що дівчині потрібен хворий хлопець… Вона заслуговує на краще… А я… вилікуюсь, стану на ноги в прямому сенсі, та, якщо вона мене ще кохатиме, завоюю її довіру знову. 

Знаю, що тепер я повинен пройти довгий шлях реабілітації, щоб спинний мозок знову почав виконувати свої функції. І не знаю, як довго він буде тривати… Лікарі Лондона досвідченіші та прогнозують мені яскраве майбутнє вже через пів року, а може й рік… Та сумніваюся в тому, що весь цей час мене Аріна чекатиме. Дуже сумніваюся. Тим паче вона не знає причини, а я не можу насмілитися подзвонити та сказати їй, що зі мною. Не хочу бачити в її очах біль і співчуття до мене. Не хочу, щоб вона була зі мною із жалю, тож краще так… Нехай так усе й буде.

Раптом за моєю спиною відчинилися двері, перервавши мої думки й спогади, й у них із радісними вигуками влетіла моя Діана.

– Братику, я така рада тебе бачити, – посмішку на її обличчі було видно за кілометр. Вона всілася мені на руки та міцно обійняла за шию, показуючи свою радість, адже ми не бачилися з нею пів року.

– Привіт, моє серденько. Як ти тут без мене? – запитав, підтримуючи її за спинку таку маленьку й тендітну. 

Їй всього шість років, але вона так помітно підросла за цей час. Здавалося, що ще пів року тому вона була меншою. Не можу на неї надивитися, серце радіє, що моя маленька дівчинка поруч і я зараз її обіймаю.

– Скучила за тобою страшенно, – вона розвела руками в сторони, показуючи, як саме скучила, а потім знову кинулася мені на шию з обіймами.

– Ого, отакої. А я ще більше, – показав у її стилі як саме своїми довшими руками, а потім міцно обійняв та залоскотав маленьку. 

Вона гучно засміялася, як дзвіночок, вправно відвертаючись від лоскоту. Але ж я знаю як їй це подобається, тому продовжую її лоскотатати та смішити далі. 

Через декілька хвилин ми заспокоїлися і вона промовила:

– Мама сказала, що ти не можеш ходити, тому сидиш на візку. Але не хвилюйся, я навчу тебе знову ходити, як колись ти мене вчив. Пам'ятаєш, ти часто мені розповідав?

Я посміхнувся на її слова любові й турботи до мене. Вона багато чого не розуміє, але те, що хоче допомогти, надзвичайно тішить моє серце, яке просто тане від її теплоти. Діана любить мене й це помітно неозброєним оком. 

– Дякую, сонечко. Обов'язково навчиш, – вона щиро посміхнулася і потерлася своїм носиком об мій. Коли знову відкрилися двері, Діана притулилася щокою до моєї.