Глава 32. Пошуки

Глава 32. Пошуки

«Якщо любов змінює людину

швидко, то відчай – ще швидше».

Пауло Коельо

***

Аріна

За вікном почалася справжня зима. Сніг почав падати несподівано лапатий. Зима прийшла разом із холодними вітрами та сонячними морозними днями, що прийшли на зміну дощам пізньої осені. Дерева, що вже давно скинули своє різнобарвне листя, занурилися в глибокий сон. Яскраве сонце світить лише кілька годин на добу і зовсім не зігріває.

На вулиці мороз, тому люди видихають густі струмені пари. Усі закутались в теплі шарфи, сховали вуха під шапками, а руки в теплі рукавички. Тільки ніс і щоки ніяк не вберегти від морозу, тому вони стають рум'яними. Я за всіма подіями спостерігала з вікна своєї кімнати.

Аж дивно, погода відповідає стану моїй душі – там так само холодно крізь замасковану посмішку.

За проведений тиждень без Адріана я з дому ні разу не вийшла. Лише в школу й знову додому. Мама вперто не помічала мого пригніченого стану, лише кидала на мене двозначні погляди. Мабуть, чекала, поки я сама розповім. Але я не хочу ні з ким говорити. З усіх сил показую, що в мене все добре. Навіть фарбувати очі тушшю частіше почала, щоб ніхто не помічав їх червоними. А зорові контакти я уникала.

Лише у своїй кімнаті я зачинялася і давала волю сльозам, запитуючи сама себе: «За що? Чому він мене покинув?» Так і засинала на ліжку, скрутившись калачиком, та з мокрими від сліз очима. Але вночі прокидалася і знову плакала.

Моє серце сумувало за ним… душа потребувала його… тіло жадало доторків рідних рук і поцілунків ніжних губ… Я не вірила в те, що він мене дійсно покинув… Не могла здатися. Серце мені підказувало, що щось сталося, а розум вперто з ним боровся, бачачи факти.

Наступного дня я вирішила знайти усі відповіді на відкриті запитання.

У школі, відсидівши всі заняття, я сходила до секретаря та дізналася адресу, де проживає Адріан. Пам'ятаю, що він мені розповідав, як шукав адресу Стаса, тому таким же способом вирішила й собі діяти. Секретар без вагань вказала адресу, написавши її на папірці, адже я наплела купу фактів, навіщо мені це потрібно. Сказала, що для навчання, ми ж ходимо разом до одного класу. Тому питань стосовно цього не повинно виникати.

Але жінка мене неабияк здивувала. Вона сказала, що батько Адріана забрав документи хлопця із навчального закладу і фактично Адріан вже тут не навчається. Що це ще таке? Як таке можливо? Чому? Звичайно, я в неї запитала, але вона відповіла, що не знає причини. До слова, їй і не потрібно це знати.

Зі школи я вийшла у шокованому та розлюченому стані. Ніхто мене зараз не зможе заспокоїти, окрім самого Адріана. Та тільки де він?

За вказаною адресою я прийшла швидко. Виявляється, Адріан із батьком жили неподалік від мого будинку, всього за декілька кварталів. Але чому я тоді тут ні разу не була? Невже навіть і в цьому криється відповідь, що він не планував бути разом зі мною завжди? Але навіщо говорив такі слова, від яких я втрачала розум?

«Так, Аріно, припини себе мучити невідомістю. Просто піди назустріч відповідям. Відкрий уже завісу таємниці», – говорила сама до себе.

Справді, так і зійти з глузду недовго…

Будинок, де живе Адріан, виглядав розкішно. Двоповерховий дім був надзвичайно гарним, наче казковий палац. На другому поверсі виднівся балкон із терасами для відпочинку. Гарний фруктовий садок за будинком додавав неабиякої величі та простоти. А двометровий паркан навпаки відмежовує дім від інших будинків, набагато простіших за зовнішнім виглядом.

Хвіртка зачинена. І як мені проникнути всередину? Більше ніж впевнена що тут є сигналізація і як тільки я це зроблю, одразу ж потраплю у лапи охоронців. Але, як правило, є дзвіночок біля хвіртки, отже, можна подзвонити й хтось вийде з будинку. Якби я хотіла, щоб це був сам Адріан. Вийшов би та пояснив мені свою поведінку.

Натискаю на кнопочку, а серце калатає від невідомості та передчуття. Що я очікую? Побачити Адріана? Звісно, хотілось би. Хотілося б зрозуміти його поведінку. Хотілося б знати, навіщо він забрав зі школи документи та не відповідає на мої дзвінки. Так багато питань хочу йому задати...

Подзвонила раз, другий, третій… але ніхто не виходить. Схоже, що вдома нікого немає.

Але, коли вже надумала відходити, раптом помітила як вхідні двері відчинилися і з дому вийшла літня жіночка. Цікаво, хто це? Адріан не розповідав мені, що з ним ще хтось проживає. Але чому я дивуюся? Він виявляється, багато чого мені не говорив і приховував.

Жіночка, приємна на вигляд мала де-не-де посивіле волосся та була одягнена у звичайну сукню, а зверху був фартух. Я зробила висновок, що це покоївка. Можливо. Його батько – спонсор нашої школи, тож було б не дивно, якби вони мали покоївку в домі.

Вона підійшла до хвіртки, відчинила її та привіталася зі мною.

– Доброго дня. Чим можу допомогти? – привітно запитала. На її обличчі були помітні зморшки, але це їй не заважало посміхатися та випромінювати ауру доброти.

– Доброго дня. Я шукаю Адріана, – зніяковіло відповіла. – Він, здається, тут проживає. Я в школі взяла його адресу, – одразу поспішила викласти всю інформацію.