Глава 31. Нав’язливі припущення

Глава 31. Нав’язливі припущення

«Що трапилося одного разу, може ніколи

більше не трапитися. Але те, що трапилося

два рази, неодмінно трапиться і втретє».

Пауло Коельо

***

Аріна

Вдома мене не покидає одна-єдина думка, куди ж подівся Адріан? Що з ним сталося?

Він ніколи так не вчиняв зі мною…

Завжди був поруч…

Набираю його номер телефону, але знову чую лише набридливий голос оператора. Пишу йому повідомлення, але знову без відповіді. Що вчора відбулося!?

В голову закрадається жахливе припущення: можливо, він мене покинув? Ось так просто, нічого не сказавши, покинув і полетів у Лондон, бо набридло мене захищати від Стаса? Може таке бути!?

Господи! Ні! Такого не може бути! Це я вже з розуму сходжу без нього… Ламаю собі голову у міркуваннях, що з ним сталося. Ламаю руки у невіданні, бо не знаю що робити. А що роблять у таких випадках? Куди дзвонять?

«Поліція, лікарні, морги…»

Знову засіла ця неприємна думка в голові.

Увечері чекала його приходу… Але він не прийшов… Не подзвонив, не написав і не прийшов… Нічого не розумію.

Наступного дня пішла до школи, хоч і зовсім не було бажання туди йти. Але тривожити батьків своїм станом ще більше не хотілося, тож мовчки розвернулася та пішла.

Але коли подумала, що, можливо, там його побачу, просто полетіла до школи. Швидко, щоб встигнути, начебто запізнююся. Мене серце туди несло, хоч ноги, здавалося, повільно пересувалися.

Але нічого… точніше, ніхто мене там не чекав. Один Стас, який, здавалося, наче насміхався, що я знову сама. Я так рано прийшла до школи, що ще нікого не було у класі, тільки ми удвох.

– Привіт, – пролунав його голос ехом у пустому класі.

– Привіт, – грубо кинула йому відповідь і сіла за свою парту, не бажаючи з ним розмовляти.

– Як справи?

Він знущається? Бачить, що мені погано й навмисно ставить такі запитання?

– Прекрасно, – ще грубіше відповіла, ніж привіталася. – Вибач, я не бажаю з тобою говорити. Мені потрібно готуватися до уроків, – і відкрила підручник, марно намагаючись щось прочитати.

Та думки мої поруч з Адріаном і його голосом, його ніжними дотиками та поцілунками.

Натомість чую над своїм вухом голос Стаса. Колишній друг нависав наді мною, поставивши руки на краї парти.

– Невже? Як Адріан був поруч, ти навіть не відкривала підручники, – з тонкою іронією промовив, явно бажаючи натиснути на болюче місце, що кровоточить, бо я не знаю, де мій коханий.

– Дві великі різниці – Адріан і ти. З ним я забуваю про все на світі, не те, що про підручники. А з тобою противно навіть дихати одним повітрям, – карбувала кожне слово, дивлячись йому в очі. Його сірі проти моїх карих.

Таке враження, наче в сірих очах немає ніякої доброзичливості, теплоти, любові, стільки є у карих. Наче в сірих очах постійно біль та образа зосереджені, натомість у карих – щастя і кохання. Ми такі різні й такі далекі один від одного.

А в блакитних очах я помічала лише відбиток своїх власних почуттів. Ось чому мене так тягне до Адріана, бо він – моя душа, моє серце і це нікому не змінити.

Стас зі злісною посмішкою подивився на мене і, можливо, щось би сказав, але почали сходитися учні, весело розмовляючи, сміючись, тому він розвернувся і взагалі вийшов із класу, гучно хлопнувши дверима. Аж полегшало вмить і наче повітря розрідилося, вдихнувши його на повні груди.

Прийшли дівчата та сіли біля мене з двох сторін. Звісно, і їм цікаво, де Адріан, але що я можу сказати, коли сама нічого не знаю. Яніна з Мариною мене підтримують як можуть, але толку з цього мало. Їм ніколи не зашити мою душевну рану… Це неможливо.

Вони можуть лише підтримати, допомогти це пережити, перенести, виплакати врешті-решт, але не затягнути її. Така рана сама по собі не проходить… З часом вона може затягнутися, але залишиться великий шрам на згадку про всі події та спогади. А в нас з Адріаном було їх дуже багато, тому що занадто багато ми були поруч, занадто багато було в нас проблем, занадто багато було в нас кохання… І саме воно залишає по собі нудний сірий попіл…

***

Увечері, прийшовши додому, я не хотіла навіть їсти нічого. Мамі сказала, що обідала в школі, а сама і крихти хліба в роті не мала. Та їжа мене хвилювала в останню чергу. Важливо те, де Адріан і що з ним?

Переодягнувшись у домашній одяг, я сіла на підвіконня з телефоном. Марно сподіваючись, що він підійме слухавку, я набрала ще раз. Проте знову почула у відповідь голос оператора мобільного зв'язку. Написавши черговий раз повідомлення, я відправила з надією, що він все-таки згодом увімкне смартфон та побачить від мене купу дзвінків та повідомлень і відповість мені нарешті.

Він не може мене покинути, отже, з ним щось сталося. А от що саме, доводиться лиш здогадуватися.