Глава 30. Де ти?

Глава 30. Де ти?

«Кохання – єдина пристрасть, що

не визнає ні минулого, ні майбутнього.»

Оноре де Бальзак

***

Аріна

Ми попрощалися з Адріаном і я пішла до своєї кімнати з тривожними думками. Він щасливий, я щаслива… все ж має бути добре. Проте якісь незрозумілі негативні думки змушують тремтіти моє серце. Наче не може бути все так гладко… не може бути все гаразд у мене… Адже я стільки страждала, що зараз просто не можу повірити у своє щастя. Очевидно, я просто не можу дозволити собі бути щасливою. Тільки й того.

З такою думкою, заспокоївши себе і своє безумне серце, я прийняла душ і стало легше й спокійніше на душі від гарячої води. Одягнувши піжаму, не хотілося лягати спати, хоч і вже далеко за північ, тому я всілася на підвіконня, розглядаючи вулицю, освітлену нічними ліхтарями та ще наповнену автомобілями, які кудись поспішали.

Я думала про цей місяць, що провела разом з Адріаном.

Стільки всього відбулося: і поганого, і хорошого, і щасливого, і такого, що змушувало серце прискорювати свій ритм та все всередині мене перевертатися. Саме такими були зустрічі з коханим… Я важко переживала й намагалася приховувати наші побачення спочатку, але після розмови Адріана з моїм батьком все змінилося, почалися кращі дні. Коханий був поруч щохвилини й навіть тато сам запрошував його приходити до нас частіше. Очевидно ж було, що він йому сподобався.

А як хлопець може не сподобатися? Він такий милий, чесний, справедливий, впевнений, рішучий, справжній… Адріан справжній… і коханий.

Я хотіла знайти у своїй голові саме ту причину, яка змушувала зараз моє серце непокоїтися. Та не могла… Не було нічого такого, через що я повинна зараз хвилюватися.

«Арінко, ну що з тобою? Чому вся тремтиш? Все ж добре… має бути…»

Та й на ці питання я не могла знайти відповіді.

Вирішила не тривожити себе дурними думками та написати коханому з побажаннями доброї ночі. Але хлопець не відповів… П'ять хвилин я чекала… десять… тридцять… Що сталося? Він завжди вчасно й одразу відповідав. Але не сьогодні… Чому? Знову тривожний черв'ячок засів у моєму серці та безжально його їв.

Я уявила, як Адріан прийшов додому та приймає зараз душ. Дійсно… душ. Саме тому він не відповідає, бо просто не чує. Пройде час і коханий відповість. Має відповісти. Він же ніколи не змушує мене нервувати й хвилюватися. Навпаки Адріан занадто опікується мною, оберігає мене, але його турбота настільки приємна моєму серцю, що воно звикло і тепер хвилюється, бо не отримує бажаної та точної інформації, що з ним все в порядку.

Я вклалася в ліжко, не припиняючи чекати його повідомлення й постійно поглядаючи на годинник. Друга ночі… Я вже чекаю відповіді коханого більше ніж годину.

Невже він прийшов додому та одразу заснув, не чуючи мого повідомлення? Можливо, саме так і сталося. А я, дурна, змушую своє серце переживати, нервуватися і з'їдаю себе зсередини з невідомих причин.

Завтра у школі я спитаю з Адріана, чому він мені не відповів і за те, що півночі провела у думках та хвилюваннях через нього.

«Ну, Адріан, начувайся… Завтра тобі не уникнути неприємної розмови.»

Схоже, що мозок втомився гадати й сам відключився, піддався сну. Але кожної пів години він прокидався і я дивилася на телефон, марно сподіваючись, що там побачу якусь відповідь.

Ранком прокинулася раніше будильника. Знову перевірила смартфон, але там нічого не було. Як і не було повідомлення про те, що він заїде за мною, як робив це щодня протягом місяця. Я сама буду йти до школи? Аж якось відвикла від самотності…

Поки збиралася, одягалася, снідала, знову марно чекала хоч якусь звісточку. Моє серце вже шаліло від негативних емоцій та переживань. Ну що з ним? Де він? Чому я сьогодні прокинулася і почала свій ранок без його приємного: «Доброго ранку, кохана»?

Не витримую своїх емоцій та набираю його номер. Відповіді немає, як і гудків дзвінка. Натомість чую голос оператора: «Абонент не доступний». Що за чортівня!? Від хвилювань уже руки починають тремтіти, а в очах збираються непрохані сльози… Де ж він?

Відсунувши свої незрозумілі відчуття небезпеки, я йду до школи з надією, що Адріан проспав, а телефон розрядився. Непереборне бажання було побачити його у школі та почути купу вибачень за свою поведінку та мої хвилювання. Відчути тисячу поцілунків на своїх губах, щоках, чолі, очах і зрозуміти, що все в порядку.

«Все буде добре», – говорила я собі, в сотий раз змушуючи себе заспокоїтися.

Але й у школі його не було. Ніхто не знав, де він. Ніхто з учорашнього дня його не бачив. Нічого не розумію… Що вчора сталося?

Закінчилися заняття, а я ще досі нічого не знаю, що з ним і де він. І головне, кого питати? Батька Адріана я не знаю, щоб хоч у нього запитати. Адріан не встиг мене з ним познайомити, про що тепер дуже шкодую. Друзів у нього також немає. Точніше, є знайомі, але їм він не довіряв ніякі подробиці свого життя. У нього була лише я – вірна й любляча людина, якій він міг розповісти все. Але навіть я нічого не знаю.