Глава 29. Удар у спину

Глава 29. Удар у спину

«Ніщо в цьому світі не є

непотрібним із погляду Бога.

Усе має причину для існування».

Пауло Коельо

***

Аріна

Його губи накривають мої і я забуваю про все… Забуваю як потрібно дихати. Забуваю, що тільки-но відбулася між батьком і коханим неприємна й напружена розумова. Що тато все ж дозволив нам бути разом, хоч і буде ще нас перевіряти. Що я хвилювалася й тремтіла. Все забуваю в його теплих і затишних обіймах та м'яких і невибагливих поцілунках… Моє серце калатає, як відчайдушне, бажаючи не припиняти цю мить ніколи.

Мені так добре з ним… Єдине місце, де б я хотіла завжди бути, – це обійми Адріана. І не важливо, де ми будемо, головне, що в його руках. Бачити вогник кохання в улюблених очах і більше не потрібно нічого…

Через декілька хвилин зайшла мама у кімнату. Ми так і стояли, міцно обіймаючись. Вона запросила нас двох на вечерю. Адріан зніяковіло щось промовив про те, що йому потрібно додому, проте мама не хотіла цього слухати, та наполягла на спільній вечері.

Батьки, як завжди сиділи навпроти один одного за столом, а ми з Адріаном поряд. За смачною їжею не відчувалося напруги між нами, хоч батько ще скоса поглядав на Адріана, постійно розпитуючи його про навчання, батьків, куди думає поступати та на кого навчатиметься, що планує робити після навчання… Нескінченний потік запитань, на які бідолашний хлопець терпляче відповідав.

Але, коли він розповів моєму тату про компанію в Лондоні, і що її потрібно очолити після його повноліття, я змарніла. Знову буде розлука… не хочу! Нарешті все добре, навіть батько зміг його впустити в нашу родину, що для мене стало приголомшливою новиною. Але одна згадка про його майбутні плани… та мій настрій скотився до позначки нуль за шкалою.

Після вечері я пішла провести коханого до виходу, бо він зібрався їхати додому. Ми довго ще обіймалися, цілувалися, забуваючи про все на світі, але зрештою попрощалися.

Зайшовши в будинок, батько вирішив зі мною поговорити. Але благо, що спокійно, що не планував кричати, як завжди це робить. Я здогадувалася, про що піде розмова.

– Аріно, доню моя, я багато в чому помилявся та багато чого не знав. Якщо ви так сильно кохаєте одне одного, я поділяю це. Але ти ж розумієш, що це не надовго? Ти розумієш, що він полетить у свій Лондон, а ти будеш тут одна? Знову страждатимеш… Я ж тільки, бажаючи тобі щастя, і забороняв бути з ним. Бо наче у воду дивився. Знав же, що він не залишиться тут. Воно тобі потрібне?

– До чого ти хилиш? – перебила його монолог та запитала прямо.

– До того, що ти страждатимеш, – знову повторив, – тож краще тобі порвати з ним зараз, поплакати й посумувати зараз, бо потім прив’яжешся до нього й ще важче буде.

– Можна я сама вирішуватиму, що буде для мене краще?

– Як ти не розумієш? Він полетить, знову залишить тебе, знайде там іншу дівчину й забуде про тебе, наче нічого й не було!

– Я не бачу все так, як ти розповідаєш. Ми з Адріаном кохаємо в тобі цього не змінити. Я вже прив'язана до нього, як ти цього не розумієш? Він полетить, оформить компанію на себе, а потім, через певний час, ми знову будемо разом, але вже сім'єю!

Я була просто не в собі. Як можна таке мені пропонувати? Виходить, що він Адріана в родину впустив, але своєї надії на мій шлюб зі Стасом не залишив. Як таке можливо? Чому?

Отже, він мені дозволяє все ж таки бути з Адріаном, знаючи, що це не надовго і рано чи пізно закінчиться… Який же впертий батько в мене!

– Я думаю про тебе, тому що ти знову страждатимеш.

– Я страждатиму лише тоді, коли Адріана поруч не буде, коли нас знову зможуть розлучити.

Батько ще постояв трохи, дивлячись на мене важким поглядом, і пішов, махнувши рукою. Не знаю, що означає цей жест. Можливо, він все ж таки погодився з моїми словами та більше не буде гніватися. А можливо тато просто вже втомився від сварок, як і я.

Я зітхнула з полегшенням та видихнула. Нарешті на душі довгоочікуване полегшення! Тепер все буде добре.

***

Знову все по колу, нові дні, різні спогади, знову починаю вірити в любов.

Ти пахнеш моїм щастям, не завдай мені болю!

Час летів попереду нас з Адріаном. Ми постійно хотіли його зупинити, перебуваючи в обіймах один одного, та були не в змозі. Ми бажали бути ще ближчими, але натомість приємно проводили час разом. Ми щодня ходили на зустрічі й раділи від побачень.

Ми вчилися в одному класі та були суперниками за успіхи в навчанні. До слова, Адріан все ж таки поступався мені першим місцем… завжди… з радісною посмішкою на обличчі.

Ми ходили в кіно. Але не для перегляду фільму, ні. Ми хотіли усамітнення і там на останньому ряду нас ніхто не бачив і не чув.

Не чули наші серця, що билися в унісон. Не бачили наші пальці, сплетені нитками долі назавжди. Не бачили наші вуста, що пекли вогнем від поцілунків. Не чули моїх зітхань, коли Адріан притискав мене до себе все ближче… все сильніше… аж до хрусту кісток. Проте від таких відчуттів було так приємно, що здавалося, літала в хмарах і спостерігала за кольоровою веселкою.