Глава 28. Каяття

Глава 28. Каяття

«Коли ми намагаємося стати кращими,

все навколо нас також кращає».

Пауло Коельо

***

Адріан

– Ти справді так сильно кохаєш мою дочку? – прозвучало запитання, яке я аж ніяк не сподівався почути.

Я всього очікував: знову його криків, злості, ненависті, погроз, що видасть її заміж за Стаса… Але тихе запитання про мої почуття до дівчини несподівано на мене впало, неначе сніг на голову.

– Більше за життя, – відповів, точно передавши те, що відбувається в мене на душі.

Батько Аріни подивився на мене своїм глибоким поглядом, скануючи та про щось думаючи. На певний час знову між нами повисла мовчанка.

– Як доведеш, що це не пусті слова?

Я задумався. Але й зволікати з відповіддю не хотів, бо можу знову її втратити.

– Я Аріні вже пропонував одружитися, але вона відмовилася, мовляв, ще не час.

– Ну, звісно. Їй тільки сімнадцять, – у словах почувся докір.

– Але ж ви хотіли видати Аріну заміж, не дивлячись на її вік, – я не втратив можливості, й також висловив докір.

– А ти, я бачу, язикатий, – чоловік якось так багатозначно посміхнувся і я відчув, що напруга між нами зникла. Принаймні, я на це сподіваюся.

– Яка тобі користь із неї? – знову запитав. – Вона більше не може мати дітей.

Ну що за чоловік? Невже в усьому має бути лише користь?

– Якщо так, то яка тоді користь Стасу із неї? – відповів запитанням на запитання. А що? Хочу почути його відповідь.

– Стас її кохає і вже давно. Терпляче очікує на її почуття. Ні разу її не торкався, – на мить замовк, показуючи виразом обличчя своє незадоволення від того, що ми з Аріною вже були близькими. – Тож він для неї – гідна партія.

– Хм… – я засміявся, – партія? Гідна? Тобто ви вигоду шукаєте? Вам байдуже до почуттів доньки? Вона мене кохає! Саме тому, що в нас кохання, ми й були близькі! – не знаю чи варто було йому це говорити, та вже сказав, як є. – Ми не можемо й не хочемо бути окремо! І ви не можете забороняти нам кохати одне одного.

Намагаюся говорити спокійно. Розумію, що чоловік переді мною в батьки мені годиться, тож все-таки не варто підіймати тон вище дозволеного. Проте хочеться заволати на все горло, що Аріну нікому не віддам!

– А стосовно того, що вона не може більше мати дітей… – важко вимовляти болючі слова, вони, наче грудкою, застрягають у горлі. – Я про все подбаю. Я заберу її в Лондон і знайду найкращих лікарів, щоб змогли її вилікувати. Зараз двадцять перше століття, тож всі можливості на руках. Лише не змушуйте доньку приховувати свої почуття.

– Якщо ти справді відповідаєш за свої слова, то… – він затягнув із продовженням своєї думки, чим просто грався з моїми нервами. Відчуваю емоційний шквал і якщо він зараз знову мене прожене та заборонить бачити Аріну, я її просто вкраду… – То я спробую підтримувати ваші стосунки, – сказав і підозрілий погляд кинув на мене, а я просто не повірив своїм вухам.

Невже я зміг? Я зміг його переконати! І нехай не повністю й не до кінця, та це вже удача і половина діла!

– Можете покликати Аріну? – несміливо запитав, втупивши на нього свої очі та чекаючи… Я навіть не знаю, що чекати. А якщо зараз він знову буде проганяти мене чи скаже не нахабніти?

Дивуюся сам собі. Хвилини дві тому наводив йому різні аргументи, підвищуючи свій тон і не боявся, що він буде лютувати. А тут одне питання і так змусило мене нервувати.

– Заходь у будинок, – впевнено сказав, а я знову не повірив власним вухам. Це правда? Це ж може бути правдою?

Чоловік відійшов від хвіртки вбік, пропускаючи мене й таким чином запрошуючи зайти. Отже, це дійсно правда.

В їхньому будинку я не перший раз. Одного разу вже доводилося бути тут і бачити розкішну та затишну атмосферу дому. В той день сталося найщасливіше диво у моєму житті. Бо від того моменту я вирішив, що Аріна буде моєю, а я її… і цього нікому й ніколи не змінити.

Батько мовчки провів мене в кімнату дочки. Відкривши двері, чоловік пропустив мене першим, а потім зайшов сам.

– Значить так, любі мої діти. Я вам даю шанс побудувати міцні стосунки, хоча все ще сумніваюся, що у такому юному віці щось може вийти доросле і серйозне.

Сказаними словами батько Аріни все ж таки відмежовує мене від своєї родини, вперто не впускаючи в неї та вважаючи, що в мене до Аріни почуття розважливі. Недарма я хвилювався, чекаючи його вердикт та сумніваючись, що він правду сказав.

Хмикнув про себе, знервовано посміхнувшись. А що я хотів? Щоб він одразу мені повірив? Звісно, тепер я маю ще пройти школу перевірки на серйозність своїх намірів і почуттів.

Аріна так і застигла біля вікна, не вірячи в те, що я стою перед нею, і в те, що говорить її батько. Вона аж рота, бідолашна, відкрила й хапала ним повітря, як риба на суші. На обличчі читалося здивування й нерозуміння. Дівчина виглядала занадто знервовано і здавалося, що ще секунду й знову заплаче від емоцій, що накривають.