Глава 26. Щире бажання

Глава 26. Щире бажання

«Найглибше, найщиріше бажання –

це бажання бути для когось близьким».

Пауло Коельо

***

Аріна

Прибули в кафе з Адріаном перші, оскільки приїхали до школи на байку. Розташувалися за вільним столиком на м’якому дивані та покликали дівчину-офіціантку, щоб зробити замовлення. Замовивши піцу та колу, ми притулилися одне до одного та прагнули весь біль душі відкинути якомога далі.

Кажуть, що через обійми можна заспокоїтися і впоратися зі страхом. Також доторки коханої людини збільшують вироблення «гормону любові» – якраз цього і прагнемо найбільше – любові та приємних емоцій.

Ми так і сиділи, обіймаючись, коли прийшли дівчата.

– Вас можна відліпити одне від одного? – одразу пожартувала Яніна, побачивши наші тіла в міцних обіймах.

Посміялася лише вона одна. Марина тільки хмикнула, а ми з Адріаном взагалі вирішили пропустити жарт між вух.

– На уроках вони тримаються за руки, на перервах обіймаються і навіть у кафе… ви вже стали одним цілим і нерозлучним створінням кохання й ніжності, – продовжує нам докоряти. Заздрить, мабуть.

Ми переглянулися з Адріаном та посміхнулися в підтвердження слів подруги. Тільки ми удвох знаємо, через що пройшли. Тож у тому, що хочемо обійматися й забувати про всі проблеми та негаразди в лагідних і люблячих обіймах, немає нічого дивного.

– Нехай собі обіймаються, – заперечила Марина. – А ти, якщо заздриш, то пошукай гарненько своє кохання, – чи то докір, чи настанова, та у словах дівчини є певний сенс.

Нам принесли замовлення й ми, взявши в руки склянки з колою, цокнулися на знак нашого примирення з коханим. Дівчата побажали міцного терпіння та розуміння один одного, пройти усі негаразди та не втратити своє кохання. Важливі слова. Правильні. Бо я боюся, що одного разу Адріан все ж замучиться мене захищати від Стаса й полетить у свій Лондон. Звісно, скоро він і так полетить… і невідомо на скільки довго.

Але страх від того, що це може статися раніше, ніж через пів року, занадто великий. Бачу його кохання, відчуваю серцем, розумію, але нічого не можу зробити зі своїм страхом. Серце відчуває небезпеку і якби я його не вгамовувала розумом і вмовляннями, що все буде добре, воно не слухає…

Яніна старалася жартувати, нескінченно говорити й підтримувати легку атмосферу між нами усіма. Марина злегка посміювалася з її жартів та підтримувала розмову. Адріан, до слова, теж підтримував бесіду з дівчатами, але мою руку ні на мить не відпускав, наче боявся знову втратити, і тим самим підтверджуючи свою прихильність і ніжність. Я насолоджувалася його близькістю кожної секунди, не хотіла його руки також відпускати, бо тоді здавалося, що втрачу його вже назавжди…

Через годину, коли розмова була легкою та невимушеною, а я вже не відчувала напруги, покоїлася в обіймах коханого, задзвонив мій телефон..

– Аріно, ти де? – стривожений голос мами я почула одразу.

– В кафе з подругами. А що сталося?

– Тато прийшов додому і не в собі від гніву. Сказав, що до нього батько Адріана приїжджав і хотів поговорити, переконати не напосідати так сильно на доньку. Арінко, що ти наробила?

– Я!? – здивувалася і скрикнула так, що дівчата підскочили на місці, а Адріан схвильовано на мене подивився. – Я нічого не робила.

– А навіщо тоді батько Адріана приходив до нього? Прошу тебе, йди додому.

Здається, що весь світ пішов з-під ніг… Я ж просила його не втручатися. Але якась частина мене розуміє, що він хотів, як краще, проте зробив, як гірше.

– Адріане, що ти наробив? – здавлено не своїм голосом запитала.

– Я!? – вже його черга дивуватися. – Що я зробив?

Я не відповіла на запитання, а просто покинула місце, де ми безтурботно відпочивали та пішла на вихід, попрощавшись із подругами.

Звичайно, Адріан побіг за мною. Я йшла дуже швидко й не тямила себе від слів мами та своїх сліз. Але він наздогнав і постав переді мною кам’яною стіною, перекривши шлях.

– Що сталося? Ти поясниш? Що я наробив? Я не розумію…

– Твій батько… – захлинаючись від нової порції сліз, прошепотіла, – і мій…

Можливо, він все зрозумів, бо більше нічого не питав, а лише притиснув мене до свого тіла й тримав міцно, поки мої сльози не закінчилися. Ніжно гладив моє волосся, заспокоюючи, а іншою рукою тримав за талію та гладив спину. Чи то від його лагідних дій, чи то від тихих і заспокійливих слів, та я заспокоювалася.

– А тепер все по черзі, – стиха попросив, коли нарешті побачив, що більше не плачу, – що мій батько і твій? Вони поговорили?

Отже, це дійсно справа його рук…

– Адріане, це ти попросив батька поговорити з моїм? – поставила запитання, щоб уже запевнитися точно.

– Так. Точніше, я питав у нього поради, а він сказав, що може поговорити та спробувати переконати твого батька. Послухай – це наш єдиний шанс, – поспішив запевнити та взяв мене за плечі. – Нехай поговорять. Батько мій розумний чоловік і зможе твого запевнити у зворотному.