Глава 24. Ти мій Всесвіт

Глава 24. Ти мій Всесвіт

«Кохання – це коли центр Всесвіту раптово

зміщується і переміщається в когось іншого».

Айріс Мердок

***

Аріна

Я ще довго втішалася в обіймах та поцілунках коханого, коли відкрилися двері та зайшов Стас.

Вмить я напружилася, що Адріан відчув та поспішив запевнити:

– Кохана, я ж поряд, годі нервувати.

Я кивнула йому й подарувала легку посмішку, але нерви мої були на межі. Так і відчуваю щось негативне, що може ще вчинити з нами Стас. Не знаю, що саме, і не знаю, звідки такі відчуття… Мабуть, прочитала це в його погляді, коли він проходив повз нашу парту до своєї. Хлопець окинув мене грізним поглядом, в якому читалося: «Начувайся…»

Моє серце швидко застукотіло від хвилювання, неначе планує вискочити з грудей. Навіть слова коханого не змогли його заспокоїти, воно шалено билося і призводило мене в паніку.

Понад усе я хвилювалася за Адріана. Він став тепер ціллю Стаса, його мішенню, а той потрапляє точно в ціль. Одного разу йому це вдалося… Навіть боюся думати, що буде наступного…

Пролунав дзвінок на урок і до класу зайшов учитель історії. Чоловік окинув усіх учнів своїм поглядом, перевіряючи присутність, і зупинився на Адріанові.

– У нас новий учень у класі? – здивовано запитав учитель.

– Так. Я – Адріан Градов, учень з паралельного класу, але від сьогодні я навчаюсь в цьому класі.

– Градов? Твій батько – Артур Градов? – перепитав учитель, мабуть, щоб запевнитися.

– Так, звісно.

– Ааа… зрозуміло, – протягнено відповів учитель і більше нічого не питав у нього.

Я пригадала, що Адріан розповідав дещо про свого батька. Коханий говорив, що він спонсорує нашу школу, тому, швидше за все, всі вчителі знають його батька.

Вчитель записав тему уроку на дошці та почав проводити урок, не звертаючи уваги на нового учня в класі. Але однокласники не думають про історію, вони дивляться на мене з Адріаном та перешіптуються один з одним. Такою увагою я ще не володіла серед учнів.

Поки йшов урок, ми записували у зошит основні дати, які нам потрібно було запам'ятати. Потім вчитель почав розповідати нову інформацію, що стосувалася теми уроку, а я уважно слухала. Намагалася, якщо бути чесною… Бо в цей час я дивилася на зап'ястя Адріана й тату, яке на ньому красувалося.

Хлопець скинув шкірянку ще перед уроком, тому зараз сидів лише у білосніжній футболці. Але як вона йому личила! Його м’язисті руки тканина не прикривала, і можна було насолоджуватися їх виглядом знову і знову. Його широка рука намагалася щось записати в зошит, в той час, як я гладила його зап’ястя на іншій руці та милувалася візерунком, призначеним для мене. Ох… щось я думаю зовсім не про урок.

Адріану було приємно відчувати мої доторки на своєму зап’ясті, бо він повернув обличчя до мене та ніжно посміхнувся. Я відповіла тим же.

В цей час вчитель змовк і зробив мені зауваження (і чому ми тільки сидимо на першій парті?):

– Аріно Славінська, вам не цікаво? Можете вийти з класу.

Ну нічого собі зауваження!

В класі всі загуділи, чи то зраділи, що мене – відмінницю і завжди успішну ученицю – виганяють із класу.

– Вибачте, все добре. Я вас слухаю уважно, – поспішила запевнити вчителя.

– Справді? Чомусь я не помітив такого. І що ж я сказав останніми словами?

Вчитель явно хотів мене перевірити й тому поставив таке питання. Але ж я сказала, що я його слухала уважно, тому впевнено піднялася з місця та відповіла:

– Магдебурзьке право – це форма міського права, що виникла у тринадцятому столітті в місті Магдебург (Німеччина). Означало право міста на самоврядування з власним судом, міську автономію для поселенців. У тисячу триста тридцять дев’ятому році Магдебурзьке право було надано місту Сянок, у тисячу триста п’ятдесят шостому році – Львову, у період з тисячу чотириста дев’яносто шостого по тисячу чотириста дев’яносто дев'ятий роки – Києву.

Учитель підняв брови у здивуванні. Він явно не очікував, що я відповім з такою точністю в датах. Недарма я вчора цілий вечір провела за підручниками. Вчила навіть наступні теми, бо не хотіла думати про свої проблеми.

– Здивований. Не думав, що ви мене слухаєте. Сідайте, будь ласка, – сказав мені учитель.

Я сідаю та помічаю на собі купу поглядів від однокласників. Але один був найприємнішим. Адріан захопленим поглядом дивився на мене з усмішкою та випромінюваною радістю чи то гордістю.

– Аріно, будь ласка, більше так не робіть, – застеріг мене вчитель, очевидно, знову помітив наші посмішки з Адріаном.

– Звичайно, – відповіла та перевела свій погляд на вчителя історії, вклавши купу зусиль, щоб відірватися від Адріана.

Урок продовжувався. Я слухала, записувала, але нахабна рука, яка полізла під парту та почала гладити моє коліно, мене явно відволікала. Зиркнула на Адріана, а він посміхається широкою посмішкою.