Глава 23. Істина у словах

Глава 23. Істина у словах

«Найкращий захист – це атака».

Ден Кебл

***

Аріна

Прийшовши додому, ледве встигла, оскільки одразу слідом за мною приїхав тато. Подякувавши мамі, я зачинилася в себе в кімнаті та обклалася книгами. Коли тато зайшов до мене та побачив за підручниками, заспокоївся. Невже тепер цей тотальний контроль буде завжди? Я не витримаю… втечу з дому.

Увесь вечір я просиділа в кімнаті та вчила уроки. Назавтра багато що зібралося і в цьому році іспити потрібно буде складати, а я вся в коханні та своїх нещастях. Потрібно подумати про навчання та свою майбутню професію. Хоча дуже сумніваюсь, що обиратиму її сама… Батько хоче, щоб я поступала на юридичний, бо бачить в мені гарного юриста чи адвоката. Боже збав… А я хочу на математичний факультет. Дуже люблю точні науки. Але хто ж мене питає? Хто цікавиться моїми вподобаннями? Як же все дістало… Швидше б уже повноліття та втекти світ за очі…

Пізно увечері написала коханому, що в мене все добре. А коли він подзвонив, то навіть у трубці почула його полегшене зітхання. А потім почав вичитувати мене за те, що не написала раніше. Я лиш посміхнулася. Хвилюється за мене… милий мій.

Ми говорили пів години й коханий розповів, що від завтрашнього дня він навчається в моєму класі. Я і не гадала, що це буде так швидко, але якщо Адріан щось задумав, отже, обов’язково здійснить. Потім домовилися про те, що він заїде за мною, та побажали одне одному гарної ночі. Як мені його не вистачає… Але з приємними думками віддалася у царство Морфея.

Зранку прокинулася раніше, оскільки хотіла бути сьогодні дуже гарною. Обирала, що одягнути, дуже ретельно. Зупинила свій вибір на світло-блакитних джинсах, білій атласній блузці та шкіряний куртці, адже їхати будемо на байку. Волосся зібрала у високий хвіст. Підфарбувала вії тушшю та нанесла блиск на губи. Задоволена своїм зовнішнім виглядом у дзеркалі, пішла на кухню випити кави.

Добре, що тато вже поїхав на роботу, бо я не знаю, як би витримала знову його грізні погляди. Мама сиділа за столом з кавою та газетою в руках, читаючи ранкові новини. Сьогодні вона також була дуже гарна, оскільки збирається на співбесіду. Хоче влаштуватися на роботу, мовляв, сидіти вдома набридло. Я побажала їй удачі та рушила на вихід із будинку, як задзвонив телефон моєю улюбленою мелодією.

– Кохана, виходь. Я чекаю, – як він вчасно. Такий пунктуальний та уважний, що все більше заволодіває моїм серцем.

– Іду, любий, – відповіла, перебуваючи під пильним поглядом мами. Але вона усміхнулася та побажала успіхів.

Адріан був напрочуд гарний. Світлі джинси та біла футболка й шкірянка дуже імпонували моєму зовнішньому вигляду. Які ми схожі навіть у вподобаннях одягу… Синець під оком вже майже зійшов, але під щасливою посмішкою коханого я його навіть не помічала.

Таких ранкових і приємних поцілунків я ще не отримувала. Адріан цілував мене і в скроні, і в щоки, і в губи, і в шию… мовляв, що дуже сильно скучив. Боже мій… голова паморочиться від такої ніжності, а він все посміхається, дивлячись на мою реакцію – щасливу посмішку до вух та очі, сповнені задоволення.

***

Приїхавши до школи, Адріан одразу взяв мене за руку ліворуч від себе, сплів наші пальці та повів мене у приміщення під пильні погляди всіх учнів, хоч і малознайомих.

Як підіймалися по сходах, просто перед нами з’явилася Влада, перекривши нам шлях і склавши руки в боки. Скільки ненависті в очах людини я ще не бачила. Її очі випускали отруйні стріли на мене та блискавки в Адріана.

– Зайчику, як ти міг мене проміняти на цю… – навіть слів не може дібрати… зміюка.

Я заплющила очі на мить від відрази до людини та слів, які вона сказала Адріану. Коханий лиш стиснув міцніше мою руку, щоб припинила хвилюватися. Та хіба це можливо? «Зайчику»… Як вона сміє мого Адріана так називати?

– Я тобі все сказав ще у п’ятницю на дискотеці. Пам’ятаєш? – дивуюсь його залізній витримці, коли я на межі вийти із себе та заволати на цю підлу дівку.

– Пам’ятаю, – хитрий вищир її посмішки важко було не помітити навіть у темряві. – Ти сказав, що кохаєш мене.

В цю мить мене пересмикнуло… Що!? Ми все ще стоїмо на сходах і мене осяйнула геніальна чи то божевільна думка спустити її зі сходів вниз головою… щоб думала, що казати наступного разу.

– Ти геть останні залишки розуму втратила? – спокійно запитав. – Я тобі сказав: «Відвали від мене! Між нами все скінчено!» Хоча між нами навіть і не було нічого, – глузлива посмішка лягла на обличчя коханого.

Я стою мовчки, але вже втрачаю самовладання. Мені довелось тричі зробити глибокі вдихи та довгі видихи, щоб залишатися спокійною. Адріан, тримаючи міцно мене за праву руку, на останніх словах рушив далі по сходах. Я спокійно йду за ним.

Зараз чомусь згадався фільм жанру «бойовик», де герої також ішли, тримаючись за руки, проходячи через усі перепони, до бажаного виходу та закінчення усіх нещасть. Одну пройшли… Тепер інша – Стас. Чомусь так перехотілося заходити до класу. Але я сильна – зможу! Поруч Адріан, тож все добре.

Хлопець відкрив переді мною двері, а я трохи більше набрала повітря в груди та глянула на нього, а він усміхнувся. Заходимо, звісно, разом. В класі чулися веселі гомони та сміх моїх однокласників (а тепер уже наших з Адріаном), але, як ми переступили поріг, всі змовкли. Звичайно, новий учень у класі та ще й мене за руку тримає. Всі звикли до того, що я, зазвичай, сама. Інколи хлопці посміювалися з мене та вважали підручники моїми кавалерами. Я сміялася разом із ними, бо що їм придуркам ще сказати?