Глава 22. Цінні поради

Глава 22. Цінні поради

«Любити – це не означає дивитися

один на одного, любити – це означає

разом дивитися в одному напрямку».

Антуан де Сент-Екзюпері

***

Адріан

– То ти розкажеш, що сталося? – запитав її, як знову тримав у своїх обіймах.

Дівчина з'їла два морозива, а потім пригорнулася до мене, як маленьке кошеня, що потребує ласки, обійнявши міцно обома руками.

– Мама сьогодні зранку розповіла тату, чому я втратила дитину, точніше, через кого. Але він навіть слухати не захотів, що це Стас в усьому винен. Уявляєш? Батько його ледь не боготворить і не вірить, що той на таке здатний, – важко зітхнула й замовкла.

– А як сталося, що він на тебе почав кричати?

– Після розмови з мамою зайшов до моєї кімнати й запитав, де я вчора була. Я намагалася йому відповісти, що була з дівчатами й робила до ночі проєкт, але очевидно, не вмію брехати від природи. Він натиснув і я сказала правду. Після моїх слів батько просто оскаженів і заборонив мені взагалі виходити з дому.

В мене це все не вкладається в голові. Навіщо так псувати доньці життя? Чому зараз ще зустрічаються випадки, коли дітям наказують батьки: що робити, як жити та з ким жити?

– А якщо він дізнається, що ти все-таки вийшла?

– Мама ж мене відпустила до тебе. Вона на моїй стороні. Пообіцяла, що як тільки тато буде їхати додому, подзвонить мені, щоб я поверталася.

Господи, це жах якийсь… І що нам робити? Я нізащо її більше не покину, але наша ситуація занадто складна, яку навіть важко розв'язати. Мені потрібно бути чоловіком і вирішити якось проблему з її батьком. А для того, щоб повністю володіти ситуацією та розуміти як саме розв'язати головоломку, треба поговорити зі своїм. Хотілося б його поради, як від дорослого й розумного чоловіка. Сподіваюся, він допоможе.

Тим часом Аріні вже подзвонила мати й вона поспішила прощатися.

Дівчина цілувала мене зі сльозами в очах. Це неможливо витримувати… серце розривається... Так хочеться бачити її усміхненою…

– Я завтра заберу тебе й поїдемо разом до школи, – стиха промовив, тримаючи її руки й відчуваючи розмірене дихання.

– На байку? Разом? – здивувалася.

– Так. А що тебе дивує?

– Просто запитала. Нам же до школи недалеко і я зазвичай пішки ходжу, – здвинула плечима, ніяковіючи.

– Недалеко. Але мене завжди батько підвозив, як їхав на роботу. А також я тобі обіцяв, що буду поруч завжди, тому й хочу навіть прибувати до школи разом з тобою.

Дівчина радісно посміхнулася, а в мене на душі тепло розлилося від її посмішки. Тільки такою щасливою й радісною хочу її бачити…

– Добре. Бувай, коханий, – та поцілувала востаннє, лиш мазнувши губами по моїм й розірвала наші руки.

– Бувай. Напиши мені пізніше, як усе пройде, – попросив її.

– Обов'язково, – промовила й рушила додому.

А я залишився стояти один серед величезного парку та хвилюватися за неї. Відчуваю купу емоцій, які неможливо передати звичайними словами. Хочу побігти за нею й захистити дівчину від її ж батька, якби це безглуздо не звучало. Розумію, що Аріна його донька і він однозначно любить її, але не можу думати про те, що вона можливо знову буде сльози лити.

***

Прийшовши додому, я першим ділом захотів поговорити з батьком і порадитися. Він як завжди був у своєму кабінеті та розв'язував якісь робочі питання. Сидів за столом і поглядав то на монітор комп'ютера, то на папери в руках, щось звіряв.

Я застиг у дверях, не знаючи, чи проходити, чи можливо пізніше зайти, щоб не заважати.

– Адріане, заходь. Чому стоїш у дверях?

– Привіт, тату. Мені потрібна твоя порада, як дорослого чоловіка.

Батько глянув на мене зацікавленим поглядом, відклавши свої папери, та закривши кришку ноутбука.

– Синку, не знаю, який з мене порадник у сердечних справах. Я свої не можу вирішити. Від того, що поводився, як негідник, втратив твою маму, тому я не знаю, чим зможу допомогти. Але кажи свої проблеми. Ймовірно, разом щось вирішимо. Одна голова добре, а дві краще, – посміхнувся і показав мені рукою на диван, бо я й досі стояв у дверях. – Чого ти, як не рідний? Сідай уже.

Пройшовши, сів на диван та важко зітхнув, не знаючи з чого почати. Але частину батько вже знає, отже, з самого початку не потрібно розповідати.

– Сьогодні Аріна посварилася зі своїм батьком і він її замкнув у будинку під домашній арешт. Я хотів би поговорити з ним, але вона забороняє, мовляв, що це не призведе ні до чого хорошого. Він мене ненавидить... Як мені бути? – запитав та, поклавши лікті на коліна, охопив обличчя руками.

Втомився вже ламати голову від нерозуміння, що робити. Хочеться почути цінну пораду.

– Оце так новина, – чоловік склав перед собою руки на грудях і пронизливо дивиться на мене. – Не хочу бути егоїстом, але якби подібне сталося з Діаною, я б теж її зачинив і не випускав з дому.