Глава 19. Чарівна мить

Глава 19. Чарівна мить

«Життя коротке, і треба

прожити його якнайкраще».

Антон Чехов

***

Адріан

Не передати словами, що я вчора відчув, коли побачив Аріну в оточенні трьох виродків. Я настільки за неї злякався, що, здається, серце мало вискочити з грудей. Але ж панікою ніяк не допоможеш, тому повинен був вгамувати свої емоції та діяти й рятувати її… знову.

Так, я шалено був злий на неї. За те, що танцювала в обіймах іншого… за те, що вчора неймовірно красива була, що я голову втрачав від одного її вигляду… і за те, що пішла сама, нічого не сказавши. Я ж мусив іти за нею слідом, навіть не показуючи своєї постаті. Тому явився я туди не несподівано, як вона гадає. Я ходив за нею постійно й куди б вона не встрявала, я завжди їй допомагав, навіть інколи не викриваючи себе.

А зараз, тримаючи її у своїх обіймах, на своїх колінах, я дякую богу, що ми змогли з нею відкритися один одному і порозумітися. Я дуже сильно її кохаю… І нехай вона зараз вважає себе неповноцінною через неможливість мати дітей, для мене ж вона – справжній ангел і найчистіша дівчина, яку коли-небудь можна було зустріти. Дану проблему ми вирішимо обов'язково, знайдемо спосіб лікування й отримаємо можливість тримати в руках плід нашого кохання.

Сьогодні під час розмови з батьком збагнув одну річ – життя швидкоплинне й потрібно жити тут і зараз. Він не може знайти собі іншу жінку, тому що кохає маму і все б віддав, щоби знову бути з нею разом… Але нічого вже не повернути й помилившись один раз можна обпектися назавжди. Батько гадав, що в нього ще багато часу й зможе собі знайти іншу жінку. Не скажу, що він старий, він ще молодий чоловік сорока років у повному розквіті сил і дійсно може собі мати ту, яку тільки побажає. Проте, що поробиш, коли серцю не накажеш?

Тому я не хочу жити так, як він. Не хочу все життя маятися і думати про одну-єдину, яку не зміг втримати у своїх руках. Не даремно я їй вчора пропонував вийти заміж. Вона подумала, що я на емоціях зопалу сказав, але я думав про це цілий місяць, поки ми були в розлуці. Який би злий на неї не був, але підсвідомість вірила, що ми будемо разом… рано чи пізно.

Тому, якщо Аріна ще не готова, теж добре. Я обов'язково візьму на себе повноваження компанії батька та дам їй час гарненько подумати. А сам зроблю все можливе й неможливе, щоб забезпечити нашу з нею майбутню сім'ю. Щоб вона ні в чому не могла собі відмовити та дати їй якнайкраще лікування. Таке здійснення мрій буде можливим лише у Лондоні. Там і лікарні більш забезпечені та лікарі мають кращий досвід у таких питаннях. Я вже дізнався про все – в мене була ціла й безсонна ніч для пошуку відповідей.

Але невиплакані очі дівчини, коли вона почула, що незабаром я полечу, дорогого варті. Отже, Аріна мене кохає так само сильно, як і я її. Також боїться розлуки... проте це ж на певний строк. Я вірю, що ми зможемо пройти даний етап і наше кохання все витримає.

Тому зараз потрібно їй дати якомога більше ніжності й ласки, щоб вона не забивала собі голівку питаннями: «А що буде далі?» Адже я вірю в краще, нехай і вона вірить.

– Адріане, мені зараз так добре. Зовсім не хочу додому, – притулившись своєю щокою до моєї, тихенько прошепотіла.

Я й сам дуже хотів би продовжити проведені миті з нею. Мені її так довго не вистачало…

– То ми можемо й не їхати додому, – відповів їй, на що вона відсахнулася й так мило почервоніла. Певно згадала нашу ніч, коли ми випадково залишилися одні. Я б не проти був ще раз залишитися з нею наодинці.

– Що? Ні. Мені обов'язково потрібно додому. Що батьки скажуть? Тато мене взагалі вб'є...

Потік її слів не зупинити, але її червоні щічки я просто обожнюю, тому продовжую її бентежити й провокувати далі.

– Скажеш, що залишилася заночувати в Яніни. Все ж таки ми вже прикривалися твоєю подругою та користувалися її неоціненною допомогою, – підморгнув їй.

Звісно, я не хочу її підганяти, нехай вирішує сама, але натяки мої красномовні.

Притискаю дівчину до себе ще ближче. Відчуваю до неї такий сильний фізичний потяг, що тримаючи її у своїх руках навіть важко контролювати своє тіло та емоції. Що й роблю з останніх сил...

– Ні, я так не можу. Пробач, будь ласка… – дещо скривившись, мовила.

– Ти мене нічим не образила, щоб просити вибачення, – усміхнено сказав, все ще милуючись її розпашілими щічками, яких ніжно торкається моя рука. – Я буду чекати тебе стільки, скільки потрібно буде. І буду чекати так само твоєї згоди на шлюб.

Аріна схилила голову, слухаючи мене, і, як ніколи раніше, мені стали цікаві її думки.

– Про що ти думаєш? – стиха запитав.

– Про те, як мені пощастило зустріти тебе.

Мабуть, це найкращі слова, які тільки вона могла мені сказати. В них відчувається стільки любові, теплоти, ніжності, що не порівняти ні з чим. Мої серце і душа в її полоні – лише Аріна володіє ними.

Що зі мною робить ця дівчина? Я навіть не гадав, що кохання може бути таким всепоглинаючим. Хочу бути поруч із нею і вдень, і вночі. Мені завжди її не вистачає. І якщо хтось скаже, що я божевільний, нехай, просто тій людині не пощастило пізнати кохання.