Глава 18. Спільна радість

Глава 18. Спільна радість

«Незріле кохання каже: «Я тебе

кохаю, бо ти мені потрібний».

Зріле кохання каже: «Ти мені

потрібна, бо я тебе кохаю».

Ерік Фромм

***

Аріна

Не хочеться думати про погане, просто потрібно насолоджуватися моментом та ловити кожну мить, проведену з Адріаном, тому що нам відведено не так вже й багато часу.

– Вибач, що звалив усе на тебе сьогодні, – прошепотів Адріан, схилившись до мене своїм чолом.

– Нічого, все добре.

– Я ж бачу, що не добре…

– І коли ти маєш летіти?

– Закінчу тут школу, а потім…

Вже краще від того, що він хоч пів року ще буде в Україні. А потім… Не хочу думати, що буде потім. Наше кохання все витримає. Повинно витримати. Одну розлуку вже пережило, переживе й іншу. А потім ми будемо разом, я впевнена в цьому.

Що таке пів року? Сто вісімдесят три дні… чотири тисячі триста дев’яносто дві години… З одного погляду, наче й багато, але не для мене. Якщо знати, що пройшовши увесь цей час ми маємо розлучитися, то це дуже мало часу.

– Я стосовно з цієї причини й вирішив зробити тобі сюрприз… – промовив несміливо. – Хочу зробити собі тату, щоб завжди, як буду дивитися на нього, згадувати тебе. Щоб символізувало моє кохання до тебе. Щоб ти знала, що я твій, і не забивала дурницями свою прекрасну голівку, – посміхнувся та заправив за вушко прядку волосся, яка вибилася із зачіски від вітру. – Вчора я серйозно хотів з тобою одружитися і забрати тебе із собою в Лондон, але оскільки ти ще не готова, то думаю тату – це гарний спосіб довести тобі своє кохання.

– Я теж хочу.

– Тату? – округливши очі, запитав.

– Так, а що? Будеш і ти знати, що я твоя навіки.

Нічого не відповів, зате його щаслива усмішка сказала свою відповідь.

– Тоді поїхали в тату-салон?

– Звісно.

– Мене вже там друг чекає. За пів години маємо бути там.

– Добре.

– Аріно, все гаразд? – запитав, глянувши в очі, в яких все ще стояли сльози.

Я навіть кліпати боялася, бо впадуть непрошені сльозинки.

– Так.

– Ти відповідаєш односкладними словами. Однозначно не все гаразд.

Охопив моє обличчя руками та ніжно поцілував, мабуть, бажаючи забрати поцілунком мій біль і сум.

– Ти, ймовірно, не уявляєш як мені тут буде самій без тебе. Батьки… Стас… – не бажаючи формулювати речення, сказала лиш дві фрази.

– Аріно, люба, не думай про погане зараз. Насолоджуйся моментом. Я більше тебе не віддам, просто запам'ятай. Навіть батьку твоєму не дозволю нас розлучити. А те, що нам потрібен час, що скріпити наші стосунки законним чином, очевидно. І ми обов’язково пройдемо цей етап. Ну припини вже сумувати, бо зараз поїдемо замість тату-салону до РАГСу, – впевнено мовив.

Мабуть, він так хотів пожартувати, але йому вдалося підняти мені настрій. Я несміливо посміхнулася, дивлячись в його блакитні очі. Я потягнулася за своїм поцілунком і він відповів.

Адріан надів мені на голову шолом та сів за кермо байка. Я сіла позаду та обійняла його за талію. Хлопець взяв мої руки та міцніше їх притиснув до себе, скріпивши на животі у замок. Боїться, що я на ходу злечу з байка? Сама боюсь, бо сідаю на такий транспорт вперше.

– Не бійся, все буде добре. Головне, міцно тримайся за мене, – заспокоїв мелодійним голосом, злегка повернувши до мене свою голову та подивившись усміхнено через плече.

Не дарма я боялася їхати на такому транспорті. Хоч Адріан вміло маневрував і їхав не надто швидко, але все одно тремтіла, наче самотня квітка в полі. На поворотах байк дуже нахилявся в сторону, а моє серце в п’ятки тікало. Та, коли ми приїхали, я подякувала Богу, що поїздка закінчилася й полегшено зітхнула. Не знаю, як люди їздять на таких транспортах, бо мені страшно.

Адріан побачив мій вигляд і те, як мої руки тремтіли на його животі, тому підніс їх до своїх вуст і ніжно поцілував.

– Все ж добре, чому тремтиш?

– Просто страшно, – відкрилась йому.

– Не бійся, просто прийми свій страх, і потім відпусти його.

Йому легко говорити: «Просто відпусти», а я навіть на велосипеді не їжджу з цієї причини. В дитинстві намагалася вчитися їздити й упала, дуже поранила лікоть, коліна та зчесала бік. Після такого випадку всередині мене оселився панічний страх двоколісних транспортів.

– Спробую, – ледве відповіла. – А ми ще кудись будемо їхати чи ми в тату-салоні пробудемо цілий день?

– Ні, звичайно. Поїдемо в інше заплановане місце. Вважай, сюрприз номер два.

– І багато їх на сьогодні? – щиро здивувалася його запалу мене радувати сюрпризами.