Глава 17. Неочікувана правда

Глава 17. Неочікувана правда

«Кохання наповнює життя

змістом... а з появою сенсу життя

обов'язково з'являється майбутнє».

Серж Гудман

***

Аріна

– Мамо, адже я буду з Адріаном. Не хвилюйся, будь ласка. Все буде добре, – посміхнулася.

– Обіцяй, що потім все розповіси.

– Обов'язково, – відповіла їй та побігла збиратися далі.

Ох, не знаю що він задумав, і куди ми підемо, але в душі такі приємні сподівання й очікування, що хочеться ще швидше зібратися та бігти до нього на всіх парах.

Що тільки з людьми робить кохання? Воно дарує їм крила, змушує їх серця тріпотіти, а душі тягнутися до свого обранця… чи обраниці. Я ж точно знаю, що Адріан так само очікує зустрічі зі мною.

Так… і куди ж ми підемо? Що це за місце-сюрприз? Так цікаво. Можливо, кіно… Ні, ми більше туди не ходимо, все одно фільму не бачимо через купу поцілунків. А, ймовірно, Адріан знову хоче таких ніжних і гарячих поцілунків?

Можливо, підемо в парк на прогулянку? І що за сюрприз – парк? Можемо туди хоч кожен день ходити. Та й за цілий день нам так набридне той парк... А хіба ми будемо роздивлятися дерева?

Можливо, в кафе підемо? Але кафе теж такий собі сюрприз…

Хоча, якщо йдемо на цілий день, то все можна обійти одночасно: і кіно, і парк, і кафе… Зовсім голова не хоче думати, та й не знає про що їй гадати. А так би хотілося знати, що за сюрприз мене чекає.

Поки все думала й гадала, задзвонив телефон. З радісною посмішкою лечу до нього.

– Слухаю, коханий, – відповіла як прийняла виклик.

Навіть не дивилася на дисплей, точно знаю, що він.

– Сподіваюся, що ти вже готова, – пролунав у вусі мій улюблений оксамитовий голос.

– Так, звичайно. Чекаю на тебе.

– А я на тебе чекаю.

Мої брови піднялися у здивуванні. Невже він тут? Так скоро! Адже рівно пів години промайнуло. Обіцяв – виконав. Оце я розумію – чоловік.

Заглядаю у вікно, а бачу там… О, Боже, що я бачу! Там стоїть Адріан, спершись на чорний байк із червоними смугами. Такий великий і надзвичайно гарний. Проте його господар ще кращий! У шкіряній куртці, темних джинсах і в окулярах. Тримає телефон біля вуха та говорить зі мною.

– Арінко, ти зависла?

– Звичайно, – сказала з докором. – Я бачу тебе у вікно і не вірю своїм очам.

– Повір, сюрприз буде ще приємнішим, – бачу навіть з вікна його посмішку.

Ще й махає мені рукою. Ввічливо помахала і йому.

– Швидше. Я чекаю, – говорить у слухавку, а рукою вказує на годинник на лівій руці, тобто час іде. Не знаю, куди він так поспішає, але я й сама хочу швидше обійняти його та поцілувати.

Виходжу з будинку, а хлопець все так само стоїть, спершись на байк. Такий діловий і небезпечний. Руки складені на грудях. Окуляри зачеплені за футболку, яка видніється з-під шкіряної куртки. І як йому не холодно? Я у светрі, зверху шкірянка і боюся замерзнути, бо холод не люблю.

Хлопець оглядає мене прищулено з ніг до голови. Відчуваю себе, наче на подіумі, коли на тебе дивляться сотні людей і ще більше пар очей. Хоча Адріан один. Але мені приємно від його голодного погляду, оскільки почуваюся бажаною та коханою.

– Як я сумував за твоїм збентеженим виглядом і рожевими щічками, – промовив і простягнув руки до мене, щоб йшла у його обійми.

Мабуть, він так сказав тому, що побачив мої щоки червоними, адже я відчула це надто гостро. Кров прилинула до щік не просто так. Від його одного вигляду пульс починає стрибати. Сам же мене бентежить!

Лину в його бажані обійми, наче пташка в клітку. Хоча клітка така приємна, що хотілося б навіки в ній залишитися.

Після міцних обіймів слідують лагідні й пристрасні поцілунки, від яких голова крутиться і не відчуваю під ногами землі.

– От тепер мій ранок гарно почався. Привіт, кохана, – прошепотів мені в рот і ще раз вп'явся своїми губами.

– Привіт, коханий, – відповіла після чергового цілунку. – І куди ми так поспішаємо? – наважилася запитати, ймовірно, хотіла дізнатися більше про сюрприз. Але він не поспішав видавати таємницю.

– Невже декілька хвилин, які ми витратили на поцілунки, не варті того, щоб поспішати швидше до об'єкта свого кохання?

Ох, як сказав! Я аж дар мови втратила й рота відкрила.

– Звісно, варті, – опанувавши себе, відповіла.

Ще хвилину роздивлялася його. Пластира на брові немає, але рана вже почала загоюватися. Синець під оком вже змінив колір, став яскраво фіолетовим. Та самого Адріана його зовнішній вигляд аж ніяк не бентежить, він мило мені посміхається. Чесно кажучи, й мене його синці не бентежать, я вбачаю у цьому певну мужність, силу, адже він мене захищав.