Глава 15. План «Б»

Глава 15. План «Б»

«Потяг душ перетворюється в дружбу,

потяг розуму перетворюється на повагу,

потяг тіл перетворюється на

 пристрасть. І тільки все разом

може перетворитися в любов».

Невідомий автор

***

Аріна

– Давай одружімося, – усміхається так емоційно, показуючи свої зуби, що я від несподіванки втратила дар мови.

– Адріане, що? – майже викрикнула, шокована його відвертим запитанням. – Як? Що це за ідея така? – ошелешено запитую, округливши очі.

– Ти не рада? – радість на юнацькому обличчі зникла, натомість з’явилося нерозуміння й здивування.

– При чому тут радість? Я просто шокована.

– Аріно, люба моя, мила, хороша, послухай мене, – все так само сидить навпроти мене навпочіпки, взявши моє обличчя у свої руки та ніжно повернувши його до себе, привертаючи до себе увагу, – це єдиний вихід. Тоді вони нам нічого не зможуть зробити. Розумієш? Ніхто і ніколи не зможе нас розлучити.

Останні слова промовив, як мантру, як бажання, щоб більше не було розлук і страждань – як із моєї сторони, так і з його.

– Адріане, коханий, я прекрасно розумію, чому ти цього хочеш. Але подумай сам: ми обоє неповнолітні. А ти ще й громадянин іншої країни. Нам ніхто не дасть шлюбу, навіть якщо ми обоє цього хотітимемо та будемо стукати в усі двері, щоб отримати дозвіл.

– Можливо, – сумно відповів, поклавши свої руки мені на коліна. – Я про це не подумав, – враз змінився на обличчі, виражаючи розчарування. – Ми просто з тобою вже були близькі… тому я гадав, що ти хочеш за мене заміж.

– Коханий, не в тому річ. Звісно, що хочу. Я не уявляю свого подальшого життя без тебе. Але... не зараз.

Поки говорила, ніжно гладила його рукою по щоці, на якій немає синців і ран. Він притулявся до моєї руки, немов кіт лащиться до господаря й тягнеться до ласки. Таке приємне видовище – вік би на це дивилася. А ще пластир на лівій брові та синець під оком додають йому безпосереднього вигляду й такого безтурботного, хоча турбот у нас вистачає.

– Тоді інший варіант, – враз підморгнув. Скільки ж він має ідей та варіантів, щоб уже ніколи не втратити мене? Не відомо навіть мені. – Але про перший не забуваємо. Ми ще повернемося до нього й не важливо рано чи пізно. Обіцяй!

– Обіцяю, – посміхнулася. – Який другий? – з цікавістю питаю.

– Я переведуся у твій клас. І буду поруч із тобою. Буду приводити тебе до школи й забирати з неї. Проводитиму тебе додому й ні на одну хвилину не залишатиму саму.

– Як дитину? – засміялася гучно.

– Ні, як свою кохану дівчину, – сказав абсолютно серйозним голосом.

Від його слів та емоцій голова починає паморочитися. Адріан настільки хоче бути поруч зі мною, що тепер його слова здаються реальними, а не фантастичними. І я його розумію – ми втратили цілий місяць на сварки, взаємні образи, недовіру й страждання…

Як же мені пощастило закохатися саме в такого хлопця – щирого, вірного, люблячого, готового зробити для своєї коханої абсолютно все, що від нього залежить. І він дійсно робить все можливе... й не можливе.

– І як ти це зробиш? – зацікавлено запитую.

– Я думаю, що це не складно буде зробити. Піду до директора й попрошу мене перевести у твій клас.

– Ти гадаєш, що так можна? Тобто… він дозволить?

Здивована, звісно, бо такого у нашій школі ще не практикувалося. За всі одинадцять років я не чула й не бачила такого явища.

– Дозволить, моя люба. А якщо не дозволить, то для таких випадків є гроші.

– Тобто? Ти збираєшся йому хабар давати? – мої злякані очі, мабуть, за кілометр видно. – Він же вижене тебе зі школи! Адріане, будь ласка, не потрібно цього робити й так жертвувати заради мене.

– Арінко, ніхто мене не вижене, – посміхнувся, але одразу скривився, бо синець під оком розповсюдився на щоку і схоже, що стало боляче посміхатися. Чорт би побрав тих п'яних покидьків. – Мій тато спонсорує нашу школу. Тож я гадаю, що маю можливість перевестися у твій клас.

Тепер я ще більше округлила очі. Тобто спонсорує? А хто ж його тато? Але питати прямо не буду, це як мінімум неввічливо. Та й ще подумає щось не те, на кшталт того, наче мені цікаві гроші його батька.

– Ти здивована? – мабуть, і справді, мої круглі очі дуже помітні навіть у темряві.

– Звичайно.

– Через що саме? Через те, що я без проблем переведуся до тебе чи через те, що мій тато – спонсор школи.

– І те… й інше, – несміливо сказала.

– Ну з першим, здається, що все зрозуміло, а от із другим – мій тато має свою компанію, якою і займався у Лондоні. Пізніше розширив свій бізнес і в Україні, бо це його Батьківщина й він хотів тут мати частку свого бізнесу. Не скажу точно, чим він займається, бо ніколи в його справу не заглиблювався, але запевняю, що все легально. Нам із Діаною було достатньо бачити батька кожен день, а не знати про його справи. Але він чекає мого повноліття, щоб передати мені частину компанії та хоче, щоб я працював разом із ним. Тож поступати навчатися мені потрібно лише на економічний, – гірко всміхнувся.