Глава 14. Плани на майбутнє

Глава 14. Плани на майбутнє

«Все можна пережити в цьому житті,

поки є для чого жити, кого любити,

про кого піклуватися і кому вірити».

Невідомий автор

***

Аріна

– Адріане, нам не можна бути разом…

Я, мабуть, збожеволіла. Спочатку сказала, а потім пошкодувала… Але я точно знаю, що мої батьки мені не дозволять бути із ним разом. Точніше, мій батько…

– Що? Чому це? – розімкнув обійми, в яких мене тримав, та округлими очима подивився мені в очі.

Так, його почуття зараз надто красномовні. Подив і схвильованість читалися на його обличчі… Нерозуміння сиділо в душі та показувалося через очі... Тривога і страх знову мене втратити виявлявся у тремтінні рук…

Я чудово його розумію – ми тільки-но порозумілися та помирилися й плануємо знову бути разом, а я зі своїми серцем та розумом не дійшла спільної думки. Серце лежить в його руках, як завжди, а розум підказує, що це ще тільки початок і нам доведеться багато що пройти та подолати, аби бути разом завжди. Та от питання виникає: чи погодиться Адріан пройти всі проблеми й перешкоди до омріяного й довгоочікуваного щастя? Чи настільки він мене кохає, що готовий на все заради мене?

– Мої батьки… вони проти тебе категорично налаштовані.

– Не зрозумів…

– Вони ж знають, що я була вагітною від тебе, тому вважають, що ти… скористався мною і покинув…

Опустила голову, бо так важко було вимовляти останні слова. Ні, я не сумніваюся в ньому: він не міг мною скористатися! Але ж нав’язливий черв’ячок (через багаторазові нарікання батька) таки сидів всередині мене й говорив про це.

– Я розумію, що саме так це виглядає... – вже й він похнюпився, – але нас розлучив Стас! – майже викрикнув слова. – За іншої причини я б нізащо тебе не покинув.

Так, я правильно робила, що не сумнівалася в ньому. Він дійсно мене кохає. Його емоції зараз просто кричать про це.

– Я знаю. Але мій тато… він цього не розуміє. А ще… він одержимий ідеєю видати мене заміж за Стаса.

– Тобто!? Нащо йому це?

Різко піднявся з лавки та підвищеним голосом запитав, дивлячись на мене зверху вниз.

– Наші батьки зі Стасом – друзі ще з дитинства. От тепер вони хочуть поріднитися сім'ями шляхом нашого одруження. Саме з цієї причини Стас і впевнений, що я рано чи пізно буду його.

Афект… ось як можна назвати емоційний стан Адріана. Страх і гнів оселився в його душі й усе через мене. Я його шокувала даною заявою. Але що я могла зробити? Збрехати йому? Сказати, що все добре і в мене немає жодних проблем? Не можна починати стосунки без довіри… Нехай краще зараз дізнається від мене, аніж потім від когось.

– Ти їм казала те, що Стас винен в тому, що ми розійшлися? – нарешті заспокоївся і стиха запитав. Хоч до спокійного Адріана ще далеко, але він уміє добре керувати своїми емоціями, особливо негативними.

– Ні, – чесно відповіла. – Я була така розчарована й зла на тебе, що мовчала й взагалі ні з ким про це не говорила, – випалила на одному диханні та чи не розгнівлю його ще більше? – Нещодавно мамі наважилася розповісти, що Стас винен у тому, що я втратила дитину. Вона мене змогла зрозуміти й підтримала. Пообіцяла, що поговорить з татом, та не знаю чи це допоможе його переконати. Він вважає, що мене ніхто не візьме в дружини, окрім Стаса, бо моя честь… її немає.

– Боже… це божевілля якесь! – почав ходити туди-сюди й думати про щось. – Як таке можливо у двадцять першому столітті? Поясни.

– Що я можу тобі сказати? Я говорила їм уже неодноразово, що я за Стаса не вийду, та хіба вони слухають? Тато взагалі, як тільки заходить розмова за Стаса, кричить на мене й нічого не хоче чути. А про тебе тим паче…

Не знаю, про що він думав, та який шок у нього був тепер, бо я опустила голову й охопила її руками. Ще трохи й розплачусь. Надто киплять зараз у душі негативні емоції, а вони проявляються лише у сльозах.

– Аріно, мила, ми щось обов’язково придумаємо, – сів навпочіпки біля мене та взяв мої руки у свої. – Я більше тебе нізащо й нікому не віддам. Чуєш?

– Чую, – дарую йому гірку посмішку, бо так приємно чути такі слова від нього, але дана ситуація не придає радості.

– Ми розберемося з усім. Знайдемо спосіб бути разом. Я обіцяю тобі. Знаю, останнім часом ти теж перестала мені довіряти, але я все зроблю, що в моїх силах, щоб повернути твою довіру.

Слабо посміхнулася, насолоджуючись тим, що він поруч. Тільки він зможе мене захистити й врятувати від усього. З ним я відчуваю себе в безпеці.

– Аріно, ти ж знаєш що ти моя?

Я посміхнулася впевненіше від такої заяви, адже приємно відчувати себе його – комфортно й правильно, наче саме так і повинно бути. Він сидить навпочіпки, поклавши свої руки мені на коліна. Такий безпосередній, але впевнений і серйозний вираз обличчя має.

– Знаю.