Глава 13. Усвідомлення

Глава 13. Усвідомлення

«Кращі люди на Землі вміють

відчувати красу, мають сміливість

ризикувати і силу говорити правду.

І саме ці позитивні якості роблять їх

дуже вразливими. Саме тому кращі

люди часто зруйновані зсередини».

Ернест Хемінгуей

***

Аріна

Як тільки розказала Адріану правду, ніби гора з плечей звалилася. Стало так легко й просто. Звичайно, проблема нікуди не ділася і я більше не завагітнію знов, але легше від того, що поділилася нею із коханим. Він мав бути батьком, тож його дана ситуація стосується не менше.

Моє обличчя все ще було в його руках. Дивлюсь в його очі, а там стільки емоцій, що й не передати словами. Він шокований однозначно, не очікував такого повороту подій і це ще м’яко сказано. Відкритий рот… хапає ним повітря, наче в останній раз, а те, що в очах відбувається, не передати жодними словами – сум, горе, біль утрати, думки, якби все сталося інакше… І це тільки те, що відбилося в моїх очах, і змогла прочитати.

– Як? В нас же тільки один раз був…

– Зазвичай цього достатньо… – гірко посміхнулася.

– Чому ти мені тоді не сказала? – запитав навіть грубіше, ніж потрібно. – Я б ніколи не пішов від тебе.

– Я сама не знала… – з сумом відповіла й почала далі розповідати правду. – Дізналася про вагітність уже в лікарні. Точніше, про її відсутність… Лікарі сказали, що рятували мене під час операції, оскільки я втратила багато крові й могло відбутися інфекційне зараження через залишки тканин плоду. Ще вони сказали… що я… більше не матиму дітей…

Згадувати всі ті події було дуже важко, оскільки я ще не пережила їх, не змогла... Сльози застилають обличчя і стало так гірко на душі від згаданих емоцій.

– То як гадаєш, я могла тобі зрадити, бувши вагітною твоєю дитиною?

Здається, що я поставила риторичне запитання, бо відповіді не прозвучало. Адріан відпустив моє обличчя, розвернувся до мене спиною та пройшов два метри, мабуть, борючись так з емоціями.

Він охопив своє обличчя руками та закричав від болю. Здається, він зрозумів, що певною мірою він причетний до мого теперішнього стану. Я підійшла й поклала долоню на його плече, виявляючи свою підтримку. Свого часу він не виявив мені її, коли я потребувала, але ж я мстити не можу, бачу як йому болить.

Хлопець накрив мою долоню своєю, стиснув її та розвернувся до мене обличчям. В його очах бачу сльози, змішані з болем, і мені цього досить. Розумію, що йому також важко.

– Пробач мені, – тихо попросив. – Це я в усьому винен.

А наступної секунди упав на коліна та притулився обличчям до мого живота, обійнявши мене руками за сідниці, й тихо плачучи. Від такої ніжності у мене підкосились ноги, але я встояла та охопила руками його голову.

– Я все думав, чому тебе не було два тижні у школі? Гадав, що ти з ним… але навіть подумати не міг, що тобі довелося пережити… Пробач мені, будь ласка! Я егоїст! Я бовдур, якого світ не бачив! Я був так схиблений на зраді, що упустив своє щастя і навіть… плід нашого кохання. Ні, мені немає пробачення…

Його монолог був таким красномовним. Я теж не могла це витримувати, тому піддалась емоціям і тихо плакала.

– Я завжди вірив у те, що ти не могла б мені зрадити, – трохи заспокоївшись, почав говорити далі. – Все гадав, що мене не спіткає доля мого батька й ти мені ніколи не зрадиш, будеш мене завжди кохати… Але коли я побачив той поцілунок, щось у душі перемкнулося, і я вчинив абсолютно так, як і мій батько – знайшов іншу. Але запевняю тебе, – підняв на мене очі й подивився знизу вгору, – я її навіть не цілував жодного разу. Просто не міг. Все мріяв про тебе, коли знову тебе поцілую, обійму, пригорну до себе. Хоч і злився дуже сильно, але все одно мріяв і постійно згадував нашу ніч.

Як же приємно чути, що він про мене мріяв. Аж усмішка засяяла на моєму обличчі світлим променем.

Він піднявся з колін та знову мене поцілував. Здається, що за цей місяць ми пережили стільки горя й болю, що тільки й поцілунками можна все втамувати.

Я охопила його обличчя руками, але він зморщився від болю. Все ж синці й побої дають про себе знати.

– Адріане, тобі потрібно в лікарню.

– Що? Ні. Яка лікарня? – відмовлявся й крутив головою, як маленька дитина, що боїться лікарів.

– Тоді ходімо до найближчої цілодобової аптеки, купимо все необхідне і я сама оброблю рани.

– Кохана, не потрібно. Це зайве, – посміхнувся на мій жест порятунку його обличчя.

– Нічого не зайве. Ходімо, – взяла його за руку та потягла до аптеки.

Зайшовши до першої ліпшої аптеки та придбавши все необхідне (перекис водню, ватні диски, лейкопластир та вологі серветки), я хотіла розрахуватися, але Адріан, як справжній чоловік, дістав картку та розрахувався за мене, лиш косо глянувши й посміхнувшись.