Глава 12. Мить щастя й горя

Глава 12. Мить щастя й горя

«Той, хто кохає по-справжньому

хоч одну людину, кохає весь світ».

Фромм

***

Аріна

Ми просто стикнулися вустами в одну мить і вже не змогли відірватися. Поцілунок спочатку був таким невагомим, як помах крил метелика. Адріан цілував мене, а здавалося, наче смакував і не може насолодитися. Цілував так ніжно, м’яко, немов боявся зробити боляче, а я просто танула під лагідним напором його вуст, як солодка вата.

Було так приємно, що від радості покотилася сльоза. Серце тріпотіло, руки тремтіли… Я так цього чекала… Невже це відбувається зі мною? Я стільки мріяла про таку мить щастя, що зараз просто не віриться, що все насправді.

Ми досі тримаємося за руки з переплетеними пальцями, але я роз’єднала їх та схопила його за комір олімпійки, притиснувши коханого ще ближче до себе. Він обійняв мене за талію та також міцно притиснув до свого тіла. Наш поцілунок із легкого перетворився у пристрасний, справжній, дорослий.

Не хочу від нього відриватися… Я мріяла про це цілий місяць. Все обдумувала довгими ночами як буду отак притискати його до себе, горнутися до нього, боячись, що він зникне чи розчиниться.

Він снився мені щоночі й у кожному сні він саме так мене цілував – пристрасно, ніжно, з бажанням не зупинятися ніколи. Але зараз все відбувається по-справжньому. І коли наші язики стикнулися, я остаточно запевнилася в тому, що ця мить щастя реальна.

Відчуваю внизу живота яскраво виражений клубок емоцій та відчуттів від пристрасного поцілунку. Я вже знаю, що це таке – бажання бути до нього ще ближче. Навіть не лякаюся почуттів, що накочують на мене, як раніше, а продовжую поцілунок, вже міцно обіймаючи його за шию.

Адріан гладить мою спину та відчуваю тремтіння в його руках. Я також тремчу, як осиновий листок. Знову. Ще пів години тому я тремтіла так від страху, а тепер від неймовірно солодкого бажання.

Чи можливо склеїти розбите серце? До даної секунди я гадала, що ні, не можливо. Але цілуючи Адріана, віддаючись йому всією душею, я впевнена, що можна. Бо тільки зараз я не відчуваю нічого негативного з того, що пережила за місяць розлуки з ним. Тільки б він був поруч. Тому що без нього життя втрачає всілякий сенс.

Відриваємося одне від одного, важко дихаючи. Дивимося в очі й не бажаємо слів. Жодних.

У нічному світлі ліхтарів помічаю на його обличчі декілька синців: один під лівим оком, брова розбита і навіть губа. Але рана на губі почала вже загоюватися й це означає, що він не сьогодні її отримав. Ще декілька днів тому, коли я бачила його із Владою біля школи, а сама взяла Стаса за руку та пішла з ним, в Адріана не було цієї рани. То коли це сталося? Невже він тепер кожного дня б'ється? Це так на нього не схоже.

Підіймаю руку й так хочу доторкнутися до місць ударів, синців, ран. Хочу забрати весь його біль. Обводжу вказівним пальцем синець під оком, а потім на губі. Він заплющив очі від моєї ніжності, але, ймовірно, йому болить і мої дотики не приємні, тому я зупинилася. Адріан відкрив очі, підійняв свою руку й притулив нею мою долоню до своєї щоки, ніжно до неї притиснувшись. Схоже, що йому також подобається моя ласка, як і мені.

– А це звідки? – питаю за рану на губі.

– Стас… – відповів після довгих роздумів, але вже й так все зрозуміло.

Знову билися через мене. Коли ж це вже припиниться? Здається, що це риторичне запитання і цим непорозумінням не буде ні кінця ні краю.

Тепер зрозуміло, чому я не бачила ці декілька днів Стаса. Знаючи Адріана, Стас отримав більше, ніж він.

– Адріане, ти ж не такий, – намагаюся донести до нього те, що й так очевидно. Він же спокійний, ніколи в бійки першим не лізе. Постійно всі проблеми вирішує розмовами й тим, що має неабияку врівноваженість, внутрішню силу.

– Доводиться боротися за своє кохання.

Я завмерла від озвучених слів і потупила свої очі в його. Навіть моя рука припинила своє погладжування його губи, щоки. Він знову взяв мою долоню у свою і притулив її до свого обличчя. Це викликало такий солодкий трепет у моєму серці, що в очах сльози накопичилися.

– Аріно, скажи мені одне: в тебе були справжні почуття до мене? Чи я собі щось вигадав?

Завмираю разом зі своїм серцем. Воно не хоче вірити в почуті слова… Він сумнівається в моїх почуттях, інакше б не питав такого. Серце кричить про кохання до нього, а об’єкт його обожнювання вперто цього не бачить, наче не хоче помічати. В очах волога накопичується ще більше. Як мені боротися зі своїми емоціями?

– Звісно, були справжніми. А чому ти питаєш?

– Тоді навіщо ти мені зрадила? Як ти могла?

Від гіркоти його слів таки скотилася сльоза. Знову розчарування, відчай, біль…

– А я й не могла, Адріане. І не зраджувала тобі. Ніколи.

Він довго обдумував мої слова, пильно дивлячись мені в очі, шукаючи там відповіді, не вірячи словам. Знову не вірить. Та я більше не хочу йому щось доводити. Який сенс із цього? Якщо людина не йме віри і має свою правду, то як її можна запевнити в протилежному?