Глава 11. Неочікуваний порятунок

Глава 11. Неочікуваний порятунок

«Кохання, як війна: легко

розпочати, та важко зупинити».

Генрі Луї Менкен

***

Аріна

Я стою й тремчу, як осиновий листочок. Сама посеред великого нічного міста, а навпроти троє п’яних хлопців, які регочуть та говорять огидні слова. Головою кручу в усі сторони з надією знайти хоч одну людину та крикнути про допомогу.

Але нікого немає. Ні однієї душі…

– Лялечко, когось шукаєш? – запитав рудий та схопив мене за кисть і притягнув до себе.

– Відчепіться від мене! Не чіпайте мене! Ви про це пошкодуєте! Мій тато в поліції працює! Він посадить вас! – намагаюся вирватися з міцних рук та блефую, звісно.

Десь у фільмі бачила, що саме так можна злякати злочинця. Та чи злякаються ці йолопи, ще велике питання. Вони ж під дією алкоголю чи, можливо, ще чогось, бо їхні очі не природно блищать навіть у світлі нічних ліхтарів.

Вони ще гучніше розсміялися з моїх слів і я зрозуміла, що анітрохи не злякалися.

– Ще скажи, що він прокурор, – сказав цей рудий, який тримав мене, а інші двоє реготали й підійшли ще ближче.

Мовчу, бо більше не знаю, що сказати.

Чорнявий підняв руку та провів по моєму обличчю. Відвернула голову на скільки це можливо, бо так огидно мені ще ніколи не було. Навіть коли Стас мене торкався. А де він, до речі? Казав же, що буде на вечірці, але за весь час, поки була святкова частина, я його не бачила. Але була б навіть рада його зараз побачити. Дякувала б богу, якби він мене врятував.

– Яка красуня, – сказав той, що торкався мого обличчя. – Шовкова шкіра така ніжна, що можна гладити її постійно.

– Відчепіться від мене! – кричу не своїм голосом, а сльози вже котяться від неймовірного викиду адреналіну та страху за своє життя.

– Чому ти плачеш? Ми ж тобі попередили: ти даєш нам те, що ми хочемо, а ми тобі також дамо, що забажаєш.

– Я бажаю одного, щоб ви відчепилися від мене!

– Е ні, так не піде. За все в життя потрібно платити…

– Ви обов’язково заплатите! Відпустіть її, – сказав ще один голос, який наближався до нас.

Я не одразу впізнала його. Через схлипи та здригання навіть не зрозуміла, хто це. Але, коли повернула голову в сторону, сумнівів не залишилося. Адріан… Він прийшов за мною. Мій коханий прийшов мене врятувати! На серці одразу відчула ні з чим не зрівняне полегшення. Я навіть не очікувала, що моїм захисником може виявитися Адріан.

– Ти хто такий, що не бажаєш ділитися? – запитав рудий. – Ми її перші знайшли. Тож спочатку ми скористуємося та втамуємо спрагу, а потім ти.

– Вона не річ, щоб нею ділитися. Я сказав відпустіть її, якщо не хочете попасти за ґрати.

– Ого, який самовпевнений, – чорнявий підійшов до Адріана, широко розставивши плечі та стиснувши кулаки. Тільки-но він замахнувся, як одразу отримав кулак у щелепу, від чого не втримався на ногах і впав. Більше навіть підійнятися не зміг, відключився. Швидше за все, від прийнятого алкоголю.

– Ах ти сучий син… – промовив той, що весь час мовчав, та також підійшов до Адріана й поцілив йому в обличчя. Відповідь отримав одразу з двох ударів: один в обличчя, а інший ногою в живіт. Також гепнувся та скорчився від болю.

Рудий бовдур, що тримав мене, просто втік, швидко перебираючи ногами.

Адріан захистив мене від трьох п’яних хлопців. Я дивлюсь на нього, наче на мого янгола-охоронця, і не можу намилуватися.

Він взяв мене за руку, переплівши пальці, та швидко повів у невідомому напрямку.

Та в погано освітленому провулку зупинився й став навпроти мене.

– Ти чому це сама ходиш о такій порі? Де твій Стас? – гнівно запитав, а я не знала, що відповісти й куди ховати очі.

– Я хотіла зловити таксі… – відповіла на перше питання, а на друге й не хочу відповідати.

– Зловила? – просичав на мене.

Чому він зараз такий злий? Невже це я викликаю у нього такі емоції?

– Поясни мені, чому ти тут? – зацікавлено питаю, не акцентуючи увагу на його злості до мене.

– Ти тільки подумай! – здивовано промовив на підвищених тонах і хмикнув. – Я вже вдруге рятую її життя за тиждень, а вона замість подяки, як завжди, мені докоряє.

– Це не докір, це всього лиш інтерес, – сперечаюсь.

– Ні, це докір! – шипить на мене. Я ніколи його таким збудженим не бачила. – Ти хотіла, щоб вони тебе зґвалтували? Га? – знову підвищеним тоном запитує.

То все-таки хвилюється? Це віддає теплом у душі, але лезом ріже по серцю.

– А яка тобі уже різниця? – вперто хочу почути відповідь на важливе питання: чому він тут?

– Аріно! Мені є різниця!

Хапає мене за обидві руки та притягує до себе. Відчуваю його запаморочливий запах шкіри з ароматом мускатного горіха та кардамону. Він проникає у мої ніздрі та розповсюджується у легенях, а потім тече по моїх судинах. Я, здається, стала залежною від цього запаху. Не можу йому протистояти, а потрібно було б…