Глава 9. Розмова

Глава 9. Розмова

«Її любов нарешті

досягла тієї межі, за якою

починається біль і відчай».

Френсіс Скотт Фіцджеральд

«Ніжна ніч»

***

Аріна

Як тільки зайшли вглиб парку та зникли з очей Адріана, я різко вириваю свою руку з долоні Стаса. Стаю навпроти нього з непохитним виразом обличчя та впевнено хочу відрізати наші ниточки, що мене з ним поєднують, раз і назавжди.

– Слухай мене уважно. Я двічі повторювати не буду, – одразу переходжу в наступ та шиплю на нього грізним тоном. – Бачити біля себе я тебе не бажаю, як і взагалі знати, що ти десь ходиш поруч чи хочеш поговорити.

– Аріно…

– Замовкни й не перебивай! Я ще не все сказала, – ричу, тому що вже терпець урвався. Такою ще себе я в житті ніколи не бачила. Завжди стримана й спокійна, а зараз гнівна тирада так і рветься з моїх вуст. – Слухати тебе, щоб ти там не вигадав, я не бажаю. Просто не розумію, що ти можеш мені сказати з приводу вечері? Що тебе і твою родину мій тато покликав? Я це знаю. Що ти хотів вибачитися? Чути цього не хочу! Ти зіпсував усе хороше, що було між нами. Ти зміг розлучити мене з Адріаном. Цього я тобі ніколи не пробачу.

– Аріно, я розумію все, але зрозумій, буди ласка, й ти мене: я тебе кохаю. Мені без тебе не жити! Я помираю без тебе…

Його губи тремтять, а в очах навіть сльози накочуються. Можливо, мені має бути його шкода, оскільки зараз він щирий, а очі ж ніколи не обманюють. Але я ні крихти не відчуваю до нього співчуття. Він зруйнував моє життя і щастя! Ось чого мені має бути шкода. Я шкодую лиш про те, що тоді, коли Стас востаннє вибачився, я пробачила і гадала, що він справді зміниться, що наша дружба хоч і не буде такою міцною, але вона не зруйнується.

Наївна… Якою ж я була наївною дурепою! Люди не змінюються! Навіть заради інших людей. Якщо вони гнилі зсередини, то це аж ніяк не виправити. Правду кажуть, що горбатого могила виправить. Тому Стас ніколи й не стане іншим і мені шкода того, що я вважала його хорошою людиною.

– Вислухай, прошу тебе. Я ніколи не запитаю чи кохаєш ти мене. Я навіть не буду чекати твого кохання. Лиш дозволь бути з тобою поруч…

Мені настільки противно чути його, що не передати мої негативні емоції звичайними словами.

Стас бере мене за руки та намагається обійняти. Більше я йому не дозволю таких дій. Відштовхую його з усієї сили та ще й даю ляпаса, якщо не розуміє по-іншому. Може, хоч так дійде до його маленьких мізків. Струснуться трішки, оскільки варяться у своєму котлі та не розуміють нормальних слів.

– Запам’ятай, я не твоя власність. І навіть не річ, щоб мною керувати та змушувати до чогось. Я – людина! Зі своїми правами, бажаннями та почуттями. А ще раз підійдеш до мене, пожалкуєш, – погрожую йому пальцем, оскільки вся на емоціях.

Розумію, що це безглуздо, та більше не знаю, як по-іншому його змусити забути про мене.

Розвертаюся та йду геть. Дуже сподіваюся, що він зрозумів мене.

Я ще не пережила відчай і розчарування, коли бачу Адріана з тією пройдисвіткою, а тут новий негатив накочує на мене. Як справитися? Як? Всю аж трусить від гніву, ненависті та злоби на Стаса.

«Заборонити собі переживання негативних емоцій – це, фактично, не визнавати певну частину життя, – зауважують психологи. Тож зараз прийду додому й виражу всі свої емоції єдиній подружці – подушці.

***

Адріан

Я негайно хочу дізнатися, що ж між ними відбувається. Здається, я керуюсь почуттями до цієї дівчини, бо чому ж тоді постійно слідкую за нею й фактично бігаю по п’ятах?

Виходжу зі своєї схованки та прямую за Аріною.

Іду й думаю, що робити далі. Як вивідати інформацію, що в неї зі Стасом і за якої причини вони посварилися? Чому все ще дивиться на мене? Чому вдає із себе його дівчину? А, може, й не вдає… Та не запитаю ж її прямо про це. Але потрібно ж якось дізнатися. Та як?

Поки йду, гадаючи та перебираючи варіанти розмови з Аріною, на моєму шляху стає хлопець, який зруйнував наше з нею щастя, – Стас. Пронизує мене своїм гнівним поглядом, бажаючи ним знищити. Наскільки я його ненавиджу як людину, як хлопця, але в мені не вирує стільки злості, як у нього. Ну що за людина? Хіба можна бути таким злим і агресивним? Він таким став чи таким народився?

Поки думав про сутність його душі, отримав кулаком в щелепу. Потираю долонею та бачу кров. Гарний удар! Відмінний, я б сказав. Минулого разу був слабшим. За цілий місяць він додаткові уроки брав і вчився битися? Похвально! Ну що ж, хоче тузатися? Я тільки «За».

Стискаю кулак з усієї сили та цілю в його обличчя. Втримався на ногах, лиш голова повернулася в сторону від удару. Отакої! Витирає свою кров долонею та дивиться гидливо на мене з ненавистю в очах.

– Чого тобі треба? – ричить на мене.

– Слухай, ти першим почав. Я спокійно собі йшов, не чіпав тебе та отримав за це в щелепу. З якої радості?