Глава 8. Загадки двох сердець

Глава 8. Загадки двох сердець

«Тепер біль – мій

єдиний супутник».

Беґбеде Фредерік

«Любов живе три роки»

***

Аріна

Мама виявила мені свою підтримку й розуміння. Мені цього так не вистачало. Постійно хотілось, щоб хоч хтось мене розумів, поспівчував. Втомилася весь біль нести тільки в собі й розділяти його лиш із подушкою.

Вихідні ми провели разом із нею. Багато спілкувалися, їли морозиво, дивилися смішні комедії. Вона обіцяла поговорити із татом і переконати його забути про свій намір звести мене зі Стасом. Я нарешті відчула за довгий час полегшення. Можливо, так і налагодиться моє життя. Хтозна.

***

Сьогодні після занять я виходжу зі школи й назустріч мені йдуть… ну, звісно, Адріан із Владою. Серце… розривається від болю, кричить, плаче, поривається до нього.

«Ні!», – наказую йому сидіти на місці та заховати свої почуття до нього у далекому куті.

Та погляди Адріана… красномовно говорять про інше. Ну чому він втупився очима на мене? Біля нього його дівчина, нехай на неї дивиться й милується. Хоча чим там милуватися? Намальованою красою? Постійно ж мені говорив, що любить мою природну вроду, а сам… Це він на зло мені. Вважає що я його зрадила, тож і почав через це бути з нею.

«Та кому ти гірше робиш, Адріане? Мені чи собі?», – подумки сама себе запитую, та відповіді немає.

Звісно, мені боляче бачити їх разом. Вони йдуть, за руки тримаючись, пальці сплетені. Він постійно зі мною так ходив… не відпускав моєї руки ні на хвилину… а зараз…

«Я переживу! Я сильна! Мушу бути сильною!», – думками заспокоююсь.

У мої думки проник голос хлопця, якого всім серцем та душею ненавиджу. Звідки взявся цей Стас?

– Аріно, люба, а я тебе шукаю.

Повільно повертаюся до нього обличчям.

– Хотів поговорити про ту вечерю… Якось негарно вийшло, – зніяковівши, гірко усміхнувся й опустив голову. Стас і зніяковілість? Щось нове.

Зарядити б йому ляпаса, роздряпати його усміхнену пику… Але чомусь нічого не роблю, бо в голову приходить божевільна ідея. Адріан виставляє свої почуття напоказ? А чому я так не можу?

– Ну нарешті ти мене знайшов, – посміхаюсь та обіймаю Стаса за шию, притягуючи до себе, а сама мрію зарядити йому коліном між ніг.

Та стримуюсь. Граю роль далі. Стас розпливається посмішкою від мого жесту, обіймає мене за талію, а я готова себе вбити за це. Та нехай Адріан побачить. Не тільки він може виставляти свої почуття напоказ.

– Аріночко, мила, я проведу тебе додому. По дорозі й поговоримо.

– Звісно, – вдавано посміхаюсь.

А сама косую на Адріана. Він зціпив губи й гидливо дивиться на нас. А я точно з таким самим виразом обличчя дивлюсь на нього із Владою.

Божевільна, дурна, ідіотка… Та беру Стаса за руку і веду його сама з місця злочину. Бо саме злочином і вважаю те, що я зараз роблю. Не повертаюся, мені це не потрібно. З гордо піднятою головою та розбитим знову серцем іду вперед.

Розриваюся на дві частини. Одна «я» хоче до Адріана, порозумітися, вибачитися ще раз, сказати йому, що кохаю. А інша кричить: «Мовчи! Терпи! Він розбив тобі серце недовірою! Забудь його!».

***

Адріан

І як це розуміти? Що вона собі дозволяє? Ця божевільна його обіймає! Не мене! Його! Може, й не таке у неї велике кохання до мене було, якщо змогла так швидко піти в чужі руки… до іншого.

Та я й сам не святий. З цією ідіоткою Владою. Як же вона мене бісить! Я лиш показово з нею для Аріни, бо хочу пересвідчитись у її коханні.

Звичайно, ми зустрічаємося, але це умовно – у нас вільні відносини. Бачимося тільки у школі. Увечері я до неї не приходжу, як бігав щодня до Аріни.

В кіно не ходжу з нею, та я більше взагалі ніколи в кіно не піду. Навіть сам. Там спогади про Аріну, по наші пристрасні поцілунки та гарячі обійми.

Боже, як її викинути з голови? Вона мене зрадила, а я думаю про те, чому вона з іншим?

Бо зрадила ж! От тепер і зустрічається з ним! Та й удачі.

Я взагалі довчусь цей рік, закінчу школу та полечу в Лондон до мами та сестри. Діана вже давно мене кличе, скучила.

Я просто не можу тут знаходитися і бачити її щодня. Моє серце рветься до неї, хоч і не можу забути її поцілунок із тим покидьком. А тепер ще й обійми…

Він таки добився свого. Сказав, що вона буде його і вона вже стала його. А я, виявляється, зайвий! Всього-на-всього третій зайвий! Чорт!

Хоч і я теж хороший. Обіцяв їй, що нікому її не віддам. Стасу обіцяв, що він її не отримає… Але видно в житті не все стається так, як того хочеться. Життя така штука, що не проведеш його. Якщо має щось статися, то воно обов'язково станеться. Та і якби Аріна мене справді кохала, то не була б зараз у його обіймах. Була б у моїх руках.