Глава 7. Непокірність

Глава 7. Непокірність

«Людина не здатна уявити

собі чужий біль і чужу любов».

Вікторія Хіслоп

***

Аріна

– Аріно, сідай уже до столу, люба, – сказала ніжно мама.

Вкотре хочу провалитися крізь землю, та стою вперто й повільно нарізаю овочі.

– Салат ще не готовий, – відповідаю, але продовжую робити своє.

– Аріно, який салат? – мама підійшла й тихо промовила, але грізні нотки чулися в голосі. – Ти вже достатньо нарізала овочів для салату, – подивилася в салатник та поспішила заправити овочі оливковою олією. – Сідай уже до столу. Прошу тебе, – застерегла мене очима, явно говорячи ними щось інше, те, що я не в змозі зараз почути.

Набираю в легені якомога більше повітря та важко із шумом видихаю. Добре, що в нас кухня велика та переходить у вітальню, де й сидять гості, тому ніхто не почув моїх зітхань, лише мама, на що мовчки покрутила головою та зітхнула. Натягую на себе фальшиву посмішку та повертаюся обличчям до гостей. Як же набридло грати для всіх ролі!

Звичайно, вільне місце залишилось тільки біля Стаса. Мене гнітить його присутність в моєму домі, а тут ще й сидіти з ним поруч потрібно.

«Нічого, я вистою! Я сильна!», – думками заспокоюю себе.

Сідаю поряд зі Стасом, який, до речі, піднявся та відвинув стілець для мене. Справжній джентльмен, що й казати! Аж нудить від його дій. Будь-яких. Це звичайна показовість для наших батьків, але я знаю істинне його обличчя.

Сіла за стіл та взяла склянку з водою. Відпила три ковтки, щоб хоч трохи заглушити пожежу, що в мені горить. Тут вуглекислотний вогнегасник потрібен, а не три ковтки води! Інакше зараз зірвуся та пошлю всіх під три чорти.

«Аріно, заспокойся, дорогенька, це всього лише вечеря», – заплющивши очі, подумки говорю собі, але нітрохи не легшає.

– Я дуже радий бачити своїх друзів та друга моєї доньки відповідно за цим столом, – почав тато, коли й сіла мама за стіл, поклавши салат, який я нарізала. – Тому хочу повідомити всім новину, за якої я вас всіх сюди покликав.

Здається, що моє серце завмерло. Я оглянула всіх присутніх, хто сидів за столом. Мама із татом сиділи один навпроти одного, як і личить господарям дому. Батьки Стаса сиділи поруч навпроти мене зі Стасом. В усіх було зацікавлене обличчя й очікували, що скаже мій тато. Я вже вкотре хотіла провалитися, зникнути, аби тільки щоб він не сказав того, чого я так боюсь.

– Я хотів би відсвяткувати зі своїми друзями та рідними розширення мого бізнесу.

Здається, що я так голосно із шумом видихнула повітря, що почули усі присутні. Мама зиркнула на мене, не розуміючи мого стану. Тато лиш скоса глянув та продовжив вести мову:

– Саме тому, оскільки ви всі мої близькі, я й вирішив поділитися спочатку з вами приємною новиною.

– Вітаємо! – промовив батько Стаса. – Це дуже приємна новина!

– Вітаємо! Успіхів! – тітка Тетяна приєдналась.

– Хоч я і знала про цю новину, але все одно приєднуюсь до привітань, любий, – мама посміхнулась татові та підняла наповнений келих із шампанським. – Нехай усе задумане здійсниться!

Тато розплився у щасливій посмішці та також підняв келих. Дивлюсь на них і хочу також мати такі теплі відносини зі своїм чоловіком. Їхнє кохання пройшло також стільки страждань, але вони разом, не дивлячись ні на що. Але чому вони мене не можуть зрозуміти?

Всі відпили шампанського, але я продовжую пити воду. Після лікарні пройшов тільки тиждень, тому я ще приймаю ліки для підтримання гормонального балансу й алкоголь заборонений.

Я насипала собі овочевого салату, який сама ж і нарізала. Але овочі так грубо покремсані, що схоже, я не для людей його готувала, а для свиней. Мабуть, через це більше його й ніхто не хоче їсти. І не треба – не велика втрата.

– Доню, – звернулася до мене мама, – насип салату й Стасу також.

Мене немов струмом вдарило. Ну за що мені таке?

– В нього що рук немає? – грубо кидаю.

Стаса, здається, це забавляє, бо він аж надто щасливу посмішку начепив на обличчя.

– Як ти так можеш? Чому ти така невихована й не гостинна? Я не так тебе виховувала, – шипить вона й схоже не розуміє, що вичитує мене перед всіма гостями.

– Мамо, я вихована, – впевнено відповідаю, – просто не можу поводитися чемно з людьми, які завдали мені занадто багато болю.

Поки говорила, весь час дивилася на неї, але щоки мої відчувають, що я прикувала до себе погляди всіх присутніх.

– Що ти маєш на увазі? – посмішка зі Стаса щезла, натомість його погляд випромінював злість.

– Ти добре знаєш.

Прийнялася далі їсти салат й більше нічого не хотіла говорити.

Тато вдало змінив тему розмови й чи то навмисно, чи то спеціально, але вона зайшла про можливий родинний зв'язок між ними. Тобто нами – Стасом і мною.