Глава 5. Невпинний час

Глава 5. Невпинний час

«Спочатку біле прекрасне

полум'я – любов.

Потім чорне – біль».

Ю Несбьо «Сніговик»

***

Аріна

Так приємно згадувати такі миті з ним, що аж серце щемить. Скільки ми з ним провели радісних моментів, романтичних зустрічей, що зараз дивлюся йому вслід, як він іде від мене, а в голові приємні спогади калейдоскопом крутяться.

Від його несподіваних та раптових приходів до мене на перервах волосся ставало дибки та все нутро тягнулося до нього. Від ніжних та пристрасних поцілунків крутилася голова та мурашки бігали табуном по шкірі. Від нічних романтичних повідомлень дух перехоплювало, настільки реальними були його слова. А зараз не розумію – куди все те поділося? Невже одна моя помилка відштовхнула його назавжди?

Поки були разом з Адріаном, майже щодня за цей час я сварилася із татом. Він категорично був проти моїх стосунків із ним і навіть наказував його покинути.

Пам’ятаю останню розмову, а точніше, нашу сварку:

– Аріно, щоб я більше цього хлопця в нас під будинком не бачив! – грізно кричав тато, а в голосі чулося певне застереження чи то наказ.

– Я не розумію, чому? – цікавилася, чим же Адріан йому не подобається.

Хотіла дізнатися не те що причини, а конкретні татові аргументи, висновки чи припущення стосовно коханого.

– Послухай, доню, ти хоч розумієш, до чого призводять такі захоплення у твоєму віці?

– Ні. Поясни, будь ласка, – прагнула взнати його аргументовані причини, яких насправді не було.

– Він затягне тебе в ліжко, а потім покине та поїде у свій Лондон. Ти будеш страждати й плакати, закинеш навчання. Воно тобі потрібне? Ти повинна на відмінно закінчити останній рік у школі та вступити в університет на юридичний факультет.

Ох, ну, звісно. Тато як завжди гадає, що він в усьому має рацію та може керувати й розпоряджатися моїм життям як йому завгодно.

– Я буду жити так, як хочу я! Якщо хочу бути з Адріаном – буду! Якщо не хочу поступати в юридичний – не поступлю! – поривалася донести йому свою думку, що я людина та маю право бути щасливою.

Я батька, звичайно, дуже люблю, але не можу дозволити, щоб навіть він вказував мені як жити. Тому продовжувала бігати щовечора на романтичні зустрічі до Адріана, а батькам співала байки, що до подруг. Яніна з Мариною, до речі, мене прикривали як могли. Якщо батьки дзвонили дівчатам з приводу перевірки дізнатися чи я у них, то вони, звісно, їм говорили, що я з ними.

Зі мною ж подружки тримали постійно зв'язок та всіляко мене захищали перед батьками, а також застерігали з приводу небезпеки.

Пам’ятаю, як одного разу тато не повірив Яніні, що я з нею, і хотів навіть приїхати до неї додому перевірити мою присутність.

– Арінко, Костянтин Тимофійович телефонував. Він зараз навідається до нас додому через хвилин десять. Ти де? – хвилюється подружка, швидко видаючи мені інформацію стосовно візиту батька.

– Добре, Янінко, ми неподалік від твого дому. Зараз буду в тебе й тато нічого не запідозрить, – заспокоюю її.

Я знала про можливу татову несподіванку, тому ми з Адріаном були поряд із будинком Яніни, лише на іншій вулиці. Пройти два квартали до дому Яніни не доставило складних зусиль. Лиш прощання з коханим важко давалося, адже зустріч нам потрібно було перервати.

– Квіточко, я більше не можу приховувати свої почуття до тебе, – притулився коханий до мого чола своїм та прошепотів приємні слова. – Давай я поговорю з твоїм батьком та вирішимо все по-чоловічому. Він зрозуміє, що в мене серйозні наміри та дозволить нам бути разом.

– Ні, ще не час, – хоч і хотілося б зворотного, але не можна. – Потрібно закінчити школу та хоч вступити до університету. Тато зараз вважає нас дуже юними й не спроможними мати дорослі й сильні почуття. Гадає, що це лиш тимчасові емоції, які в майбутньому можуть перетворитися на негативні явища.

– Не розумію, хіба він сам не був юним та не кохав? Чому він вважає, що нам не можна кохати? – намагається переконати мене Адріан.

– Не знаю, – чесно відповідаю. – Вони з мамою одружилися, як їм було по двадцять п’ять років. Тато вже працював і мав власну контору, а мама тим часом вивчилася на лікаря. Може, він хоче, щоб і я спочатку щось домоглася житті, а потім думала про кохання, – висловила свої припущення.

– Але кохання не питає часу, коли йому приходити, – як гарно він сказав, що це викликало щасливу посмішку та захват від гордості за того, кого я обрала собі в коханого хлопця.

Я подарувала йому прощальний поцілунок у губи, ніжно обіймаючи його, та рушила до будинку Яніни. А вже потім через кілька хвилин і заявився мій тато. Перевіривши, що я і справді була з Яніною (а ми правдоподібно сіли з нею за підручники, повністю обвівши батька за ніс), він із полегшенням зітхнув та сказав, що мені час додому. Я не сперечалася та пішла за ним і сіла в машину, попрощавшись із подругою та не забувши їй тихенько подякувати про допомогу.