Глава 4. Спогад ночі

Глава 4. Спогад ночі

«Ніколи не шкодуй про те,

що зробив, якщо в цей

момент був щасливий».

Омар Хаям

***

Аріна

Він пішов... А я ще довго стояла й дивилася йому вслід. Вже й силуету його немає, а я все ще дивлюся. Як тоді у парку, коли покинув мене три тижні тому і я втратила свідомість, я також стояла й вдивлялася вдалечінь, хоч вже нічого й не бачила. А тоді лікарня, втрата плоду нашого кохання, довга реабілітація, відречення від усього, що мене цікавило до цього, заперечення того, що ми більше не разом. Складно було розуміти все, що зі мною відбувалося.

До речі, про плід кохання… Згадую нашу одну-єдину ніч з усією любов’ю до нього, з ніжним трепетом і захватом. Я тоді вирішила, що він – той єдиний, який мені потрібен, і без сумнівів віддалася. Моє серце й мою душу Адріан і так тримав у своїх руках, а після тієї ночі ще й моє тіло…

***

Місяць тому…

Мої батьки поїхали на дачу, як завжди на два дні, а я покликала Адріана провести з ним вечір. Приготувала романтичну вечерю при свічках. А він приніс мені купу троянд! Такий милий! Цілу-цілісіньку купу троянд! Я їх не рахувала, бо їх було надто багато, та й хіба це важливо? Я щаслива, що він поруч, – це все, що мені потрібно.

Я приготувала пасту із вершковим соусом та запекла у духовці м'ясо. Сподівалася, що йому сподобається. Але точно не знала, тому дуже хвилювалася.

Мій коханий прийшов вчасно. Саме тоді, коли я витягла м'ясо з духовки та поклала його на гарно сервірований стіл. Страви смачно пахнули, а свічки у темряві передавали неймовірну романтику. Я старалася. Сьогодні рівно місяць як ми зустрічаємося – це наше невеличке свято. Тому, сподівалася, що коханому сподобається.

Як зараз, чую дзвінок у двері. Біжу відкривати їх. Адріан заходить у будинок з величезним букетом та невеличким подарунковим пакетиком. Цікаво, що там? Дуже хочу дізнатися, але й вихвачувати з його рук це буде нечемно, тому тримаю себе в руках.

Коханий розпливається щасливою посмішкою від мого вигляду. А я сьогодні надзвичайно виглядаю. Спеціально для цієї нагоди я купила шовкову сукню блакитного кольору. Знаю, це наш із ним улюблений колір. Як і його очі. Волосся підкрутила плойкою і воно великими хвилями спадає із плечей. Легкий макіяж – лише туш і світло-рожева помада, щоб мати вигляд романтичної, закоханої та щасливої дівчини.

Він трішки завис у дверях. Не сподівався мене таку зустріти? Я ще тебе здивую і не одноразово, милий.

– Привіт, любий, – нарешті вимовила я.

– П-привіт, квіточко, – почав запинатися, але вчасно опанував себе. – Ти така гарна, що в мене й мову відібрало.

– Я саме цього й добивалася, – захихотіла й він розслабився.

– Що ж, тобі це вдалося на всі сто відсотків, – подарував мені свою посмішку з ямочками, а я вже не витримала, підійшла та обійняла коханого. –Е ні, на двісті відсотків, – відповів на мої обійми та, не довго думаючи, обійняв мене так гаряче і міцно, що хребет захрускотів. Я засміялася і він мене підтримав.

– Мила моя квіточка, це я тобі приніс, – дещо відсторонюючись, промовив, а простягнув мені подарунковий пакет та троянди. Не знаю, звідки він знає, що троянди мої улюблені квіти, але це мені дуже лестить. Я приймаю подарунок і букет та прошу його заходити, бо ми так і стоїмо у дверях.

– Ммм, цікаво, що там? – питаю його.

– Потім дізнаєшся, – лукаво підморгує мені цей хитрун.

– Щиро дякую, любий, – подякувала та цмокнула його у щічку. Та йому мало. Він перехопив мої губи та припав до них у солодкому, ніжному й довгому поцілунку. Це не поцілунок – це злиття душ, настільки реалістичне сприйняття дійсності поєднання наших вуст.

Поцілунок переходив від невагомого до пристрасного. Я обіймаю його за шию, а в руках тримаю пакет і троянди. Точніше, ще намагаюся їх тримати, бо його руки зводять мене з розуму. Він стискає мою талію, гладить мою спину, що мурашки табуном бігають по ній, і притискається до мене ще більше, ще ближче. Хоч ближче вже немає куди, але ми цю межу поки що не переходимо. Намагаємося бути на відстані один від одного. І це пекельно важко. Бо я його хочу. Дійсно хочу. Наші язики сплітаються і бажають ніколи не розлучатися, але мені не вистачає повітря. Хоч і зараз моє повітря – це Адріан і я б могла ним дихати вічно, та наразі мені здається, що нам варто припинити цю муку, тож відриваюся від нього першою. Як завжди. Мене лякає його запал і бажання, і тим часом це так п'янить, що хочеться продовжувати. Та все ж відриваюся. Важко дихаємо обоє, але мушу йому сказати.

– Милий, я приготувала пасту та м'ясо запекла. Ходімо, поки не вистигло.

Він, бідолашний, так подивився на мене, що в його очах я прочитала німе питання, що я говорю? Яка паста і яке м'ясо? Але говорить зовсім інше.

– Звісно, я надзвичайно голодний, – і чи він про їжу, чи про щось інше, я так і не зрозуміла, але знаку не подала й уточнювати не стала.

Провела його за руку на кухню, а з кухні у вітальню, де нас і чекав накритий стіл зі смачною вечерею та ароматними запахами.