Глава 3. Біль у серці

Глава 3. Біль у серці

«Що таке любов?

Це зубний біль у серці».

Генріх Гейне

***

Адріан

Після того, як вона мені дала ляпаса й побігла геть, я вирішив прослідкувати за нею. Влада ненадовго зупинила мене, почавши скиглити, чому я розбив руку, навіщо, та мовляв, чому такий агресивний став… Вона ніколи й нікого не кохала, їй не зрозуміти.

Сумніваюся, що вона мене кохає. А бути разом зі мною їй зручно, от і все кохання. Повний абсурд.

Мене кохала Аріна… Хоча… якщо кохала, то чому зрадила наше кохання? Я не розумію.

Два тижні я її не бачив. Я не думав, що буде так важко навіть без її присутності…

Кожного дня я ходив у те крило, де вона навчається. Що я там забув? Навіть сам собі не міг відповісти… Мабуть, хотів переконатися чи справді вона зі Стасом, хотів знову побачити на власні очі зраду нашого кохання. От такий мазохіст я. Точніше, став таким ще три тижні тому, як побачив її в обіймах того покидька. Щось перемкнулося тоді в мені.

Я гадав, що мене ніколи не спіткає доля мого батька. Коли тато дізнався про зраду своєї дружини, моєї матері, яку кохав більше за життя, він зламався. Батько сам тоді почав забуватися в обіймах інших жінок, перестав приходити додому щоночі. Це було рік тому. Я вже був дорослим і все розумів, а от сестричка ще маленька, їй на той час було всього п’ять рочків. Тож її легко було обманути, сказавши, що тато на роботі. А запитувала вона часто, бо дуже любить його.

Мама намагалася й мене обманювати стосовно своїх нічних походеньок та пізніх приходів додому, та я їй не вірив. Я винив їх обох у тому, що наша родина розпадалася. Хоча матір більше винив – вона як жінка повинна була бути берегинею сім’ї. І, до слова, родина таки розпалася… Батько не витримав та подав на розлучення.

Діані дуже важко було зрозуміти, чому батьки розійшлися, плакала бідна. Я намагався її заспокоїти, але батьківської любові я не міг їй дати. Ще і я її покинув, не зміг залишитися з матір’ю.

Я вирішив прилетіти з батьком у Полтаву. Це його рідне місто і я любив тут відпочивати. Раніше я часто сюди навідувався до бабусі з дідусем, щороку приїжджав до них на канікули. А тепер приїхав назовсім.

Тож важка глибока психологічна травма відклалася у моїй голові, запевняючи мене, що всі жінки однакові – підлі, мстиві, зрадниці, готові йти в чужі обійми легко й просто.

Але в Аріні я ніколи цього не помічав. Я вперто вважав, що вона – не така. Я бачив у її карих очах любов до мене й тонув у безодні її кохання щоразу як вона з обожнюванням дивилася на мене. Дівчина зайвий раз боялася мене обійняти, поцілувати, взяти за руку. Вона пильно вдивлялася в мої очі й одночасно соромилася, червоніла. А палкі поцілунки та гарячі обійми взагалі її лякали. Аріна здавалася такою беззахисною, вразливою, сором’язливою, що я наївно вважав, що вона мене ніколи не зрадить.

Та от не все стається так, як хочеться… Іноді навіть люди, яким ти сліпо віриш, обманюють тебе. Але навіщо? Чому світ такий несправедливий? На жаль, немає відповіді.

Аріна вже тиждень ходить до школи. І я слідкую за нею. Навіщо я це роблю – не знаю. Що я хочу цим собі довести – не знаю. Просто хочу бачити її щодня хоч таким чином. Хочу здалеку милуватися її ніжним личком та прекрасною посмішкою. Але чомусь усмішки на її обличчі за тиждень я так і не угледів. Натомість помічав лише гнів, смуток, біль, розчарування, розпач, коли бачила мене поруч із Владою, але посмішки не було.

До слова, чому я із Владою? Сам вдаюся до цього питання. Після того, як порвав з Аріною, ця дівчина підійшла до мене й сама запропонувала стосунки. Я хотів забутись… Здається, так і зробив мій батько ще рік тому. Отже, я таки повторюю його помилки навіть несвідомо. Шкода. Іноді правду кажуть, що дітей спіткає така ж доля, як і їх батьків. Ось, власне, тому я із Владою.

– Адріане, котику, що сталося? Чому рука розбита?

Так ненавиджу її пестливі слова, але мовчу, зціпивши губи. Мені набагато було б приємніше від простого «Адріане». Певно тому, що так Аріна мене зазвичай називала, боячись назвати лагідним словом.

Знову порівнюю з Аріною…

– Зі стіною побився, – відрізаю їй.

Дівчина дивиться не тямуще то на мене, то на вм’ятину в стіні.

– Як це? Ти що з глузду з’їхав?

Ага, з’їхав, як погодився з тобою бути парою. Та мовчу, ні слова не кажу. Мені потрібно за Аріною піти. На душі чомусь погане передчуття. Вона вдарила мене, а потім так швидко побігла від мене, ніби втекла.

– Сонечко, тобі треба до медпункту. Ходімо, любий, я тебе проведу.

– Нікуди мені не потрібно! – гаркаю їй. – Мені час іти.

– Куди? А як же рука? А якщо там перелом чи вивих?

Ну чому вона мене так бісить? А головне її це вдається постійно.

– Який перелом? Який вивих? Ти що ненормальна? Це всього лише забій! Все, немає часу розмовляти, я поспішаю.

– Куди? – питає ця невгомонна навіжена.