Глава 2. Протистояння

Глава 2. Протистояння

«Хоч люди продовжують

заподіювати один одному біль,

любов – це не порожній звук».

Нана (Nana)

***

Аріна

Раптом хтось хапає мене за кисть та перетягує через поручень. Сильні руки притягають мене до себе, тремтячи від хвилювання. У мою свідомість закрадається оксамитовий голос, який кричить на мене.

– Ти дурепа!? Вирішила вкоротити собі віку?

Я повільно відкриваю очі та бачу силует… Адріана.

Чому він тут? Хіба слідкував зі мною? А як же Влада?

– Чому ти мене врятував?

– Замість того, щоб подякувати, вона мені ще й докоряє! – гарчить на мене. – Ти зовсім божевільна стала!? Сама мені зрадила, то чому тепер страждаєш!?

– Тобі не зрозуміти, – тихо відповідаю.

Я не можу йому протистояти, тому нічого більше не кажу й не кричу. Тим паче не хочу йому говорити причину мого стану. Він не заслуговує знати правду.

– То поясни, щоб я зрозумів! – шипить на мене. – Навіщо ти це зробила з нами? Чому ти мене зрадила? – в його словах відчувається гіркота й страждання.

– Я не зраджувала тобі, – ледь вичавлюю із себе вимовити хоч декілька слів.

Мені так важко, боляче на душі. Від потоку сліз, що я до цього пролила, розболілася голова, а він на мене кричить і бажає почути пояснень. Йому ніколи не дізнатися, що я була вагітною… і втратила малюка. Як про це згадала, знову потоком сльози полилися, але мені їх уже не зупинити навіть перед ним… перед яким хочу бути сильною. Швидко їх витираю руками та заспокоююсь.

– Справді? Тобто те, що я побачив ще місяць тому, була ілюзія? – в голосі чується сарказм, але я більше не хочу відповідати.

Я відштовхую його та тремтячими ногами намагаюсь піти геть. Але він знову хапає мене за руку та притягує до себе. Своїм чолом притуляється до мого. Тримає мої руки у своїх.

Мені так приємно стало від цього жесту. Здавалося, скажи він «Пробач», і я пробачила б усе.

– А якби я не встиг? – ніжний оксамитовий голос шепоче мені, а я не встигаю за такою зміною його настрою.

– Так би й було. Йди до своєї Влади, – відштовхую його та стаю від нього на відстані витягнутої руки.

Він дивиться на мене важким поглядом. Його густі брови зараз насуплені, виражають хвилювання, пухкі губи зціплені та виявляють жаль до всього, що відбувається. Але мені байдуже до його емоцій. Абсолютно. Він не знає, через яке пекло я пройшла. І не дізнається.

– Аріно, не роби більше цього, – просить тихо й лагідно, як тільки він уміє.

– Чому? – зацікавлено питаю.

– Я… не вартий твого життя, – шокує мене відповіддю.

– А хто тобі сказав, що я через тебе кинулася з мосту?

– Але ж… – намагається знайти правильні слова, але їх немає.

– Ти занадто самовпевнений!

Він покрутив головою, ніби не вірить у почуте.

– Давай, я тебе проведу додому, – підходить до мене та хоче взяти за руку. Я відходжу на крок та не дозволяю йому цього.

– Ні, – різко відмовляю. – Я сама.

– Аріно, я хвилююсь за тебе, – наполегливо підходить, а я знов відходжу та врізаюся в поручень.

В голову приходить божевільна ідея. Якщо він ще раз підійде, то точно стрибну. Не хочу, щоб він мене торкався. Нехай свою дівчину торкається й хвилюється за неї.

– За Владу хвилюйся, а за мене не потрібно! – відрізаю йому дещо грубіше, ніж цього хотілось.

– У мене Влада, а в тебе Стас. Забула? – знову гаркає мені. – Я проведу тебе, – промовляє вже спокійно й ніжно. Я точно не встигаю за його зміною настрою.

– Ні! Я візьму таксі та поїду сама.

– Яка вперта, – чомусь дивується. – Гаразд. Тільки я тебе посаджу. Не дай боже, знову надумаєш вкоротити собі віку.

– Не надумаю. У мене не дев’ять життів, як у кішки.

– Хтозна. Ось уже вдруге сьогодні народилася. Завдяки мені, – тихо промовляє останні слова та нахиляється до мене все ближче.

В цю мить я дихати перестала й наступила між нами клята хвилина мовчання. Я тону у безодні його блакитних очей знову й знову, варто лиш подивитись у них. Ну чому він так на мене впливає? Коли це вже закінчиться?

Не витримую протистояння наших поглядів, відводжу очі вбік та бачу таксі, яке припаркувалось неподалік від мосту.

Хапаю свою сумку, яку кинула перед тим, як хотіла стрибнути з мосту, та біжу. Тікаю від нього. Не хочу, щоб він ще мені щось говорив чи знову дивився на мене. Я більше не витримаю його погляду. В ньому читається кохання, але він зараз відноситься до мене з неповагою, ображає. Мені важко це розуміти та прийняти.