Глава 1. Сенс життя

Глава 1. Сенс життя

«Сенс життя в тому, що

воно має свій кінець».

Франц Кафка

***

Аріна

Я пробула в лікарні тиждень і нарешті мене виписали. Після виписки батьки забрали додому. Вони не відходили від мене. Точніше, мама була постійно поруч, а тато лише бурчав, що я сама в усьому винна, що переспала із хлопцем, не подумавши про наслідки. І без того мені погано, а він ще й зверху словами карає. Мама як могла мене захищала від нього, але наодинці теж цькувала, щоб подумала про майбутнє та погодилася бути зі Стасом. Але мені абсолютно байдуже до того майбутнього. Чи воно буде, чи ні? Яким воно буде – все одно! Жити не хочеться…

Вдома, кажуть, і стіни лікують, але мене вони не вилікують. Батьки доведуть, що я втечу з дому. Та ще й цей Стас… кожного дня приходив навідувати, приносив квіти, фрукти, цукерки. Ну не хлопець, а чудо! Точніше, так кажуть мої батьки. Вони ж не відають істинної причини, чому я потрапила в лікарню. Рідні лише знають зі слів лікаря, що я була вагітною, втратила дитину й усе. Я їм так і не сказала, що це Стас винен у моїх нещастях, що він розлучив мене з Адріаном. А сенс? Вони його боготворять, тож нехай таким і залишиться в їх очах. Головне, що я знаю його істинне обличчя.

А час – він не лікує, не зашиває рани… Він просто закриває їх зверху марлевою пов’язкою нових вражень, нових відчуттів, життєвого досвіду. Й іноді, зачепившись за щось, ця пов’язка злітає, і свіже повітря потрапляє в рану, даруючи їй новий біль. Так само нового болю мені завдають мої спогади про Адріана, як ми кохали одне одного, які були щасливі, як захоплено дивились один одному в очі – там стільки було кохання, що, здавалося, воно все переможе… На жаль, це було помилкове припущення.

Так легко розбити серце людини, але пізніше так важко знайти вірний шлях до нього…

Чому є такі люди, які принесли в твоє життя найщасливіші моменти й завдали найбільший біль одночасно? Тепер, згадуючи про Адріана, на губах усмішка, на очах сльози…

Ненавиджу любов до нього…

Видаляю його номер з телефонної книги, але пам’ятаю напам’ять. Хочу забути ті кляті цифри, а в скронях стукає… Сльози… Біль… Ранок і знову все з початку…

Вже через декілька днів я пішла до школи, не витримавши тиску з боку рідних. Я відновилася у навчанні, хоч і багато пропустила, але зараз я бачила лиш одну розраду – уроки, додаткові заняття, книги. Насичувала себе постійною розумовою роботою. Навіть до вчителів підходила та просила додаткові види робіт. Вони тільки дивувалися й хвалили мене, що я так наполегливо працюю.

Тож я кинулася у навчання, не думаючи ні про Стаса, ні про Адріана. До слова, останнього чомусь бачила постійно у коридорах школи, у парку, на шкільних святах і постійно біля нього була Влада... тримала його за руку. Це, мабуть, таке мені покарання за моє до нього кохання…

Я намагаюся навчитися приховувати жахливий біль за щирою посмішкою…

Він поруч із Владою, але важкі погляди кидає на мене. Навіщо? Сам же мене покинув! Не довіряв мені. А тепер немає чого дивитися. Тим більше немає на кого дивитися – я розбита, розчарована, змучена життям та своєю ситуацією.

Важко розуміти, що я не матиму дітей... Але наука й медицина не стоїть на місці, просуваються вперед, тож є багато рішень стосовно лікування безпліддя. Тому я не втрачаю надії. Адже вона завжди помирає останньою. Мені потрібно бути сильною, заради себе ж.

Але який сенс із того? У чому сенс життя? Хто мені підкаже й пояснить? Бо я не хочу жити…

***

Сьогодні заняття закінчилися раніше. Я поспішаю вибігти зі школи, щоб за мною не нав’язався Стас. Від цього покидька втекти вдається, а от від іншого…

Я влітаю у двері школи й у мене просто врізався Адріан… чи я у нього… хтозна.

– Обережніше, божевільна. Чого літаєш? – гаркнув мені, а я на мить заплющила очі.

Так стало важко на душі від його голосу, приємного оксамитового тембру, якого б вічно хотіла слухати. Та зараз це був не мій коханий. Це був злий хлопець, в якого врізалася дівчина у дверях. Я підійняла на нього свої очі й знову потонула в полоні його блакитних очей. На мить і він звисока задивився на мене. Я бачу в його очах тугу, біль і десь там в далечині, в куточку, в який він заховав, є кохання до мене. Я відчуваю його на рівні підсвідомості. Ми завжди з ним спілкувалися очима, бо очі – це дзеркало душі й вони можуть розказати більше, ніж тисяча слів.

– Вибач, – ледь подала голос і хотіла вже піти, але він не дав.

Затримав мене руками. Адріан припечатав мене собою до стіни, а руки приклав по обидва боки від мене. Я зараз так би хотіла, щоб він мене поцілував, навіть після того, як тільки-но образив. Бажаю цього всім серцем, щоб показав своє кохання, а не злість, свій голод по мені, що теж сумує, щоб ми забули про все, що сталося, в обіймах один одного.

І от він нахилився до мене, до моїх губ. Його вуста всього в міліметрах від моїх. Я інстинктивно облизала губи й відкрила їх, бажаючи схопити більше повітря. Але я вдихала його запах. Я пам’ятаю цей аромат. Харизматичний і неперевершений запах мускатного горіха та кардамону, що випромінює природну чоловічу чарівність. Бооже, від цього аромату я знову зараз знепритомнію. Ноги підкошуються, тремтять, важко стояти, а серце шалено стукає у грудях… Чому він так на мене впливає?