Розділ 24. Непроста розмова

Так я пробігала ще два дні. Думала, що розпочну перескладати пропуски, але щось ніяк не могла зосередитися на матеріалі ні вдома ні на парах. От і зараз сиділа на лекції і навіть не намагалася вникнути в розповідь лектора і замість того щоб писати конспект, малювала його очі, такі красиві і бездонні, як найглибше озеро, здається Байкал, якщо звісно мої знання з географії мені не зраджують. І лише стук у двері вивів мене з мого задуманого стану. Яким було моє здивування, коли я побачила, як гордою ходою в аудиторію ввійшов, і як ви думаєте хто? Максим, власною персоною. Я аж прикипіла до місця, не в змозі навіть рухнутись чи відвести від юнака здивованих очей. Так, Ліно, заспокойся може він просто так прийшов, а не по твою душу. Але моя п’ята точка відчувала, що все таки по мою. Миттєво ввіткнула обличчя в конспект, але і там зіткнулася з його очима, які щойно так старанно малювала. Прокляття! Він мене скрізь переслідує, як одеська мафія. Ні, не те, що мене переслідує одеська мафія, зовсім це не так, але чогось саме це порівняння першим прийшло мені в голову. Максим тим часом обвів аудиторію очима і, побачивши мене, задоволено посміхнувся.

- Вітренко Аліну до себе викликає декан і дуже терміново.

Знаю я, що це за декан, он стоїть і посміхається негідник. Я навіть не рухнулася з місця, а всі хто мене знав почали на мене дивитися.

- Вітренко Аліна є? – на цей раз запитав уже викладач і я не могла не відповісти, а то подумає ще, що я прогулюю. Ай буде, що буде, чи пан чи пропав, втрачати мені все-одно вже нічого. Я швидко підхопилася з місця, але не зробила і кроку.

- Це я.

- Прекрасно, панянко, не змушуйте вас чекати, адже цим ви заважаєте всім іншим і мені.

Я, похнюпивши голову і захопивши з собою свої речі, попрямувала на вихід. Розмова, яку я так уникала, мала відбутися через ліченні хвилини. Коли за мною зачинилися двері і ми з Максимом залишилися віч-на-віч, юнак потягнув мене в дальній куток коридора.

- А як же декан? Він ж в іншій стороні, - знущалася я, але слухняно крокувала за хлопцем. Юнак не відповідав, лише дивився на мене холодним поглядом. Мені здавалося, чи у очах хлопця не було до мене ненависті, лише сум.

- І довго ти збиралася від мене бігати? Ти ж обіцяла, що ми поговоримо.

- Ми? Хіба існує таке поняття, - процитувала Максима, чим отримала незадоволений погляд.

- Не прискіпуйся до слів.

- Розказуй, - наказав.

- Що? – під дурненьку косила я, хоч прекрасно розуміла, про що він говорить.

- Ліно, досить. Поясни мені лише одну річ, чому ти мене так раптово покинула. Адже в нас, тобто в мене і тебе, було все так прекрасно. Для чого ти все зруйнувала?

- Справа в мені, це все, що я можу сказати, а тепер вибач я повернуся на лекцію.

Я вже рушила в напрямку аудиторії, як раптом Максим вхопив мене за руку.

⁃ Ліно, стій. Ти не можеш постійно мене уникати. Нам потрібно поговорити.

 ⁃ Про що нам ще розмовляти, здається я все вже тобі сказала. Зрозумій причина в мені, ти тут ні до чого.

 ⁃ Оце мене і лякає. Невже ти більше нічого до мене не відчуваєш, невже все було обманом.

 ⁃ Зрозумій, зовсім не важливо, що я відчуваю, головне те, що ми не можемо бути разом і все, не потрібно більше говорити про це. Давай просто залишимося друзями. Пробач, мені вже час іти.

 ⁃ Е ні, стій, - і хлопець різко вхопив мене за зап’ястя. - Я тебе вислухав, тепер твоя черга.

 ⁃ Що, що ти ще хочеш мені сказати?

 ⁃ Ти дуже змінилася, ти вже не та, якою я тебе покохав. Ти якась чужа…

 ⁃ Тоді просто відпусти і живи далі, - перебила Максима.

 ⁃ Прошу тебе не перебивай мене. Я знаю, точніше здогадуюся, що твоя зміна точно пов’язана з лікуванням твоєї мами. Просто скажи, мій батько якось причетний до цього?

Я різко вирвала руку з Максимового полону.

 ⁃ Якщо так цікаво запитай в нього сам, а мені вже час, прощай ще раз.

Серце рвалося на шматки, так хотілося забути і про обіцянку та взагалі про все на світі, лише щоб його обійняти і поцілувати, а натомість тікала, куди очі бачать, аби лише не піддатися спокусі. Тепер Максим мене ще більше зненавидить і ніколи не пробачить. Так хотілося обернутися і ще хоч раз глянути на його прекрасне і таке засмучено-розчароване обличчя, але стримувала себе з останніх сил.