Розділ 23. Повернення до Одеси

Потяг видає завершальні гудки і зупиняється на одеському залізничному вокзалі. Його основною особливістю є те, що він тупикового типу, і додам трохи історії. Головний залізничний вокзал Одеси побудований зодчим Бернардацці за проектом архітектора В.А. Шретера, в 1884 році прийняв перших пасажирів. На жаль, в останні дні фашистської окупації Одеси, вокзал був зруйнований. Новий, нині чинний, залізничний вокзал побудований за проектом А.М. Чуприна, який зберіг вигляд старого вокзалу, зсунувши його на південь з метою збільшення Привокзальної площі. На фасаді пам’ятні дати: 1944 - рік звільнення Одеси і 1952 – рік побудови нової будівлі.

Цікаво, що старий вокзал міг прийняти тисячу пасажирів за добу. Сьогодні пасажиропотік Одеського вокзалу становить 24 тисячі осіб.

Як тільки вийшла з потягу, голову відразу стало напікати сонце, так, це тобі не Хмельницька область, де зараз максимум градусів п’ятнадцять, а курортне місто, де температура перевищує всі двадцять п’ять. Як же добре знову тут опинитися, я надто люблю Одесу і не проміняла б її ні на що на світі. От лише дуже не просто жити в цьому великому місті, особливо такій бідній студентці як я. Добре хоч, що Антон Олегович дозволив мені залишитися на роботі, а то взагалі не знаю за щоб жила. Проте я твердо вирішила шукати іншу роботи, бо дуже не хотіла мати більше справу з цією людиною, хоч і почувалася йому винною. Ось я вже в своїй квартирі, як приємно опинитися в себе вдома. Сьогодні на пари вже не встигаю, тому є час, щоб зробити вологе прибирання в квартирі, чим я й зайнялася. Раптом завібрував телефон, я подумки молилася, щоб це був не Максим, ну не була я ще готова на відверті розмови, але яким великим було моє здивування, коли я побачила, що телефонує Леся.

Ми з нею, здається, вже років сто не розмовляли, після тієї неприємної сварки. Заінтригована підняла слухавку і відразу почула співчутливий голос подруги:

 ⁃ Ліночко, привіт. Вибач мене за те, що я тобі тоді наговорила, я була неправа.

 ⁃ І ти мене вибач, я теж не менше винна, ніж ти.

 ⁃ Отже, мир? - з радістю в голосі запитала Леся. 

 ⁃ Звичайно мир, - я й сама була рада нашому примиренню, бо не так то і просто інколи без подруги.

 ⁃ Я чула, що сталося з твоєю мамою, я так тобі співчуваю.

 ⁃ Дякую, рідненька, але звідки ти дізналася? - здивувалася я, адже окрім Максима і моєї старости групи ніхто більше не знав. Хлопець не міг сказати, бо він не з бовтунів, а от Лізка могла, в неї ж язик без кісток. От найменше хотіла, щоб хтось знав і мене жалів, я так цього не люблю.

 ⁃ Та майже всі знають.

 ⁃ Прекрасно, - з іронією в голосі промовила я. Краще б були енки без поважної причини, аніж плітки навколо моєї персони.

 ⁃ Ну розказуй, що у тебе нового, - вимагала подруга, адже вже стільки часу минуло від нашої сварки.

 ⁃ Та нічого такого, все по-старому, - чомусь вирішила не говорити Лесі, що встигла вже по зустрічатися з Максимом і навіть з ним розійтися. Адже вслід за цією інформацією послідкували б питання, на які я відповідати точно б не хотіла.

 ⁃ Так уже й по-старому, невже навіть хлопця нема? – не вгавала подруга.

 ⁃ Якось не склалося, - скривилась я, - а у тебе як?

 ⁃ Все просто прекрасно. Мені мій хлопець пропозицію руки і серця зробив, Ліночко, я така щаслива, - радісно щебетала Леся. - Ти навіть не уявляєш, як я довго цього чекала.

 ⁃ Що я можу ще сказати, окрім, вітаю. Я справді дуже рада за вас, будьте головне щасливі.

 ⁃ Неодмінно будемо.

 ⁃ А коли весілля?

 ⁃ Ще не знаю, точно після того я як закінчу четвертий курс. Тобто через місяців два-три. До речі ти ж будеш моєю дружкою, якщо звісно раніше мене заміж не вийдеш? - пожартувала подруга.

 ⁃ Не хвилюйся не вийду і з радістю приймаю твою пропозицію.

 ⁃ От і добре, дивись мені, ти обіцяла.

Ми ще довго з Лесею говорили про різні дівочі дрібниці, все таки не легко нагнати час, який ми змарнували через сварку. Завдяки подрузі я хоч на мить забула, свої проблеми і тривоги. Вона була для мене як ковтком свіжого повітря, яке я так потребувала.

Ранок, як говорять почався не з кави, а зі старих звичок, а саме: я знову спізнювалася. Ну от не можу себе привчити бути пунктуальною, чи може просто ніколи і не старалася? Навіть не поснідавши, вхопила рюкзак і взула зручні лодочки. На маршрутку звісно ж запізнилася, тому їхала з пересадками. В приміщення університету вбігла, захекана і розчервоніла, так і відчувала як каплі поту струмками стікають по спині, добре хоч одягнула сьогодні вільну блузку, а не приталену, а то б точно ховалася від людей, доки вона не висохне і таким чином прогуляла б пару. А от чого-чого, а пропусків у мене вистачало. Залишалося ще п’ять хвилин до дзвінка, хоча ні вже чотири. Відразу побігла до сходів і кинулася ними підійматися на шостий поверх. Десь на третьому я ще раз глянула на годинник і при цьому не зупинялася підійматися, як раптом відчула поштовх, точніше це я в когось врізалася. Несміливо підняла очі і зустрілася з крижаними сірими очима. Без сумніву переді мною був Максим. Я так боялася цієї зустрічі і тут, оп, і вона відбулася. Хлопець зміряв мене холодним поглядом.

- Вибач, - пересохлими губами прошепотіла.