Розділ 21. Я її підтримаю

МАКСИМ

 ⁃ Тату, зрозумій у неї мама дуже хвора і Ліні потрібно терміново до неї летіти, - намагався переконати батька Максим.

 ⁃ Нехай летить, а ми залишимося ще на два дні, - твердо повторив Антон Олегович.

 ⁃ Але я хочу летіти з нею, - наполягав юнак, який зовсім не хотів залишати Ліну в такому стані одну.

 ⁃ Не розумію для чого тобі це. Хто вона тобі?

 ⁃ Ми... – зам’явся, не знаючи як охарактеризувати їх стосунки з Ліною, бо ще пам’ятав як категорично був налаштований проти неї тато.

 ⁃ Тільки не говори, що ти в неї закохався.

 ⁃ Тату, ні, але ми встигли здружитися і я не хочу залишати її саму в таку важку хвилину.

 ⁃ Розумію, добре лети, а я повернуся через два дні, бо маю ще деякі справи,- змилосердився Антон Олегович, а хлопець полегшено видихнув.  

 ⁃ Але як ти будеш без перекладача? – відразу згадав, що батько не володіє французькою.

 ⁃ Нічого, буду користуватися англійською, - відмахнувся він.

Максим вже рушив до дверей, як раптом голос батька його зупинив:

 ⁃ Я тобі серйозно говорив, щоб ти в неї не закохувався, бо я не схвалю твої стосунки.

 ⁃ Я вже зрозумів, не потрібно мені постійно про це нагадувати, - роздратовано прошипів Максим і голосно захлопнув двері.

Максим був таким розлюченим, от чому батько так негативно ставиться до його стосунків з Ліною. Чим вона йому не вгодила? Невже лише тим, що Ліна з незаможної сім’ї? Хлопець заховав усі негативні емоції в собі, коли ввійшов до номера дівчини. Аліна все ще сиділа на підлозі і просто дивилася в одну точку. Максим прекрасно розумів, що вона відчуває, адже й сам, коли був дитиною, відчув ці почуття і вони закарбувалися в його серці навіки, утворюючи шрами. Хлопець не міг бачити, як дівчина страждає, він був готовий взяти її тягар на себе, аби лише це було у його силах. Юнак обережно підняв Ліну з підлоги і поклав на ліжко.

- Завтра ми вилітаємо в Україну, а з Одеси відразу до твоєї мами.

- Якщо... вона... помре, я цього...не переживу,- затинаючись проговорила дівчина.

Максим ніжно гладив її волосся, як йому хотілося забрати, хоч невелику частину тієї болі, яку відчувала зараз його кохана.

- Не думай про погане, все буде добре, я поїду з тобою і завжди буду підтримувати тебе, - заспокоював як міг Ліну.

- Дякую, за все, - прошепотіла дівчина.

Вона скрутилася калачиком і поклала голову на коліна юнака. В такій позі заснула, а Максим обережно переклав її на подушку і вкрив ковдрою.

В літаку вони майже не розмовляли, Ліна вже не плакала, лише раз у раз терла розчервонілі очі, які  виплакали всі сльози, наче вичерпали свій річний запас. Юнак, як ніхто, розумів її стан, тому не нав’язувався з розмовами, лише міцно стискав її руку, коли відчував, що Ліна ось-ось заплаче. В Кам’янець-Подільський вони доїхали автобусом, а там таксі.

Серце радісно защеміло, коли очі бачили знайомі краєвиди за вікном автобуса. Все-таки я сумувала за своєю рідною стороною, домівкою, батьками. Як же довго я не була вдома, десь рік чи навіть більше. Жаль лише, що при таких сумних обставинах довелося повернутися додому. Коли стояла біля будинку, то серце билося як скажене, адже ввійшовши до квартири, не побачу мами. Рука мимоволі знайшла Максимову, бо лише він змушував мене не втрачати надію. Двері відчинив не тато, а лише його виснажена копія. Я навіть не відразу впізнала свого татка, завжди такого веселого і життєрадісного.

- Тату, що з мамою? - ледве не плачучи, запитала.

- Донечко, все дуже погано, лікарі бояться найгіршого, - знищеним голосом повідомив батько.

Я швидко обійняла свою найріднішу людину і лише через кілька хвилин згадала про присутність Максима, який скромно і тихо стояв у стороні.

- Татусю, познайомся - це мій хлопець Максим.

- Приємно познайомитися, я Микола Іванович.

Чоловіки потиснули руки і тато запросив нас на кухню.

Я відразу захотіла побачити свою кімнату, де минуло моє дитинство, адже саме  її стіни були насичені щасливими і радісними моментами і навіть тими, які не залишилися в моїй пам’яті.

Моя кімната зовсім не змінилася, наче час в ній завмер. Ті самі шпалери, тюль, м’які іграшки сидять на дивані, а плакати висять на стіні. На рамках з фотографіями і меблях майже немає пилу, отже мама прибирала в моїй кімнаті регулярно. При згадці про маму серце стиснулося від болю. Відразу стало жаль, що я так рідко приїжджала додому, нечасто телефонувала їй. Все тепер це вже не наздогнати, безцінні хвилини втрачено назавжди. Я собі постановила, що коли мама одужає, я не повторю своїх помилок, нехай лише стане на ноги.

ЛІНА

Доки в лікарні чекала лікаря, щоб запитати про стан мами, на мене тиснули стіни, а жахливий і в’їдливий лікарняний запах душив і змушував раз у раз вдихати на повні груди. Сидіти під кабінетом уже не могла, тому металася на тремтячих ногах зі сторони в сторону. Максим також вирішив піти зі мною, за що я була йому дуже вдячною.