Розділ 11. Застуда

З кожною годиною мені було все гірше і гірше, температура лише на декілька годин спала, але згодом знову виросла до 38, відчувала просто нестерпну біль в усьому тілі, так наче мене били палками. Ліки вже майже закінчувалися, але йти в аптеку сил не було, до того ж вона знаходилася за зупинку від мого будинку. Та яка там аптека, коли по квартирі не було сил ходити. Температура продовжувала рости, я була в паніці. Що робити? Не було в кого запитати, бо маму тривожити не хотіла, а друзів вже не було. Тому вирішила скрутитися калачиком і чекати дива. Промарила цілу ніч, а на ранок була така виснажена, що навіть промайнуло бажання померти. Та ні, це ж божевілля! Гони від себе такі думки. Чомусь швидку викликати не додумалася, взагалі вже температура мозок розплавила. Просто лежала і чекала, а раптом станеться диво і мене врятують. І таки дочекалася, почувся легкий стук в двері. Спочатку подумала, що здалося, але ні стук повторився, але вже голосніше. Ледве зіп’ялась на ноги і пошкандибала до дверей. Навіть не уявляла, хто міг до мене прийти, бо ж нікого не чекала, з останніх сил відчинила двері і завмерла, бо не могла роздивитися фігуру, яка стояла переді мною, пересохлими губами хотіла запитати: ти хто, але змогла лише прошепотіти: ти… і відчула, що падаю кудись в невідомість. Опритомніла вже в палаті, принаймні думала, що саме там, бо навколо були сині стіни, от нащо фарбувати їх в такий жахливий колір, і пахло ліками, наче в аптеці. Хотіла рухнути рукою, але відчула лише гостру біль, підвела погляд і помітила, крапельницю. Брр… Добре, що не бачили мої очі як її ставили, а то знепритомніла б ще раз. Цікаво, хто мене сюди привіз? Треба буде запитати в лікаря, коли прийде. Але замість нього до палати зайшла медсестра і повідомила, що час робити укол. Мої очі стали по п’ять копійок. Ні, ні, ні… будь ласка тільки не укол, я ж їх до смерті боюся. Але все таки здалася під суворим поглядом медсестри, та що я дитина, щоб плакати. Тому, стиснувши зуби, повернулася на бік.

Пробула в лікарні кілька днів, але так і не змогла дізнатися, хто мене сюди привіз, бо лікар повідомив, що якийсь хлопець, але як його звати не знає. «А може це Максим», – проскочила божевільна думка. Та ні, цього не може бути, він ж ненавидить мене, уникає, та й взагалі звідки юнак міг знати мою адресу.

Ось вже лежу вдома на своєму диванчику й просто дивилася в стелю. Погоджуюся, що це зі сторони виглядає дивним, але в мене не було сил й бажання про щось думати, чи ти більше робити. Я відчувала, що вже остаточно заплуталась у своїх діях і почуттях. От чому все так складно, адже всі стверджують, що кохання - діагноз простий. Проте, чого тоді мені так кепсько на душі. Може того що вже розкаювалася, що відшила хлопця, в якого до безтями закохана. Звичайно, можливо зробила дурість, але відразу переконувала себе в протилежному й миттєво відкидала сумнівні думки. Чомусь постійно думалося, що тим рятівником-лицарем, який привіз мене до лікарні був саме Максим. От не знаю чому, але мені так здавалося, як сказала б моя бабуся: здається - хрестись. Відразу згадались теплі бабусині обійми й така щира посмішка, наповнена добротою й ласкою. А ще пригадався її запах, вона завжди пахла корицею, як і її фірмовий десерт - шарлотка. Раптом так захотілося додому в гостинний будинок і до таких рідних серцю людей. Напевно в кожного бувають такі миті в житті, коли хочеться все покинути й опинитися вдома в рідній домівці, вдихати аромат запашної домашньої випічки й трав’яного чаю, а ще сидіти біля вікна й дивитися, на трохи занедбаний, дворик, проте наповнений твоїм дитячим сміхом і спогадами про дитинство. Звичайно воно не було безтурботнім, але ті маленькі проблеми, які колись здавалися велетенським, ніщо порівняно з дорослим життям, таким нелегким і далеким від рідної домівки. Знову захотілося стати дитиною, ну хоч на мить, щоб зарядитися позитивною енергетикою й вже з повною батарейкою повернутися назад. Проте приємні спогади швидко витісняються негативними. Навіть не хочеться думати, що таке класне замовлення я втратила через свою хворобу, от де тепер брати гроші? Залишається єдина надія на стипендію, але її навіть не вистачить, щоб заплатити за оренду квартири, а ще потрібно за комунальні, й не забувати, що на їжу теж потрібно. Аж за голову взялася. Потрібно терміново шукати підзаробіток.

***

Життя потроху налагоджувалося, якщо не рахувати, що грошей катастрофічно не вистачало. Сьогодні потрібно платити власниці квартири, а у мене в кишенях вітер свище, тому похнюплено сиділа на дивані і придумувала можливі варіанти виправдання. Дзвінок у двері перервав мої думки. Встала, щоб відчинити й ішла, наче на смертний вирок. Якщо власниця захоче мене виселити, то я зрозумію, але не знала одного, де знайду квартиру за таку ціну.

Коли я повідомила, що не маю грошей, Марія Іванівна глянула на мене таким поглядом, що мені захотілося впасти крізь землю, або стати невидимкою аби вона мене лише не бачила. Марія Іванівна була жіночкою років сімдесяти, висока, худорлява. Вона була дуже доброю людиною, але от погляд мала сердитий і навіть коли посміхалася, очі все одно залишалися серйозними. Марію Іванівну я спочатку боялася, як вогню, а згодом почала звикати до неї і вже навіть кілька разів просила її про відстрочку.

- Аліно, я все розумію, але ти також зрозумій.

А, так, потрібно сказати, що власниця квартири звертається до мене на «ти», я сама запропонувала таке звертання, бо ж я їй у внучки годжуся, а ще якось не зручно чути від неї ВИ.

- Я знаю, що часто прошу вас, але це востаннє, обіцяю, - подивилася на неї жалісними котячими очима, сподіваюся спрацює.

- Дуже на це надіюся, я вже не буду йти до тебе вдруге, занесеш мені гроші сама, але на довго не затягуй, - змилостивилась наді мною Марія Іванівна і я була готова її розцілувати в обидві щоки.