Розділ 7. Нехай помучиться

За десять хвилин до цього.

Я швидким кроком йшла від зупинки до універу, бо як завжди майже запізнювалася. Аж раптом задзвонив телефон, та хто там ще? На ходу намагалася знайти мобілку. Телефонувала Леся, цікаво чому. Швидко підняла слухавку, навіть без привітань на мене посипалися питання.

- Ти що зробила з Максимом? Це правда? – емоційно запитувала подруга.

- Що правда? – реально не розуміла про що вона.

- Так, добре, тоді все по порядку. Сьогодні до мене підійшов Максим і вивідував про тебе. Не знаю, що ти з ним зробила, але хлопець в тебе закохався і це беззаперечний факт. А ще він говорив, що йому потрібно тобі, щось повернути. Що ти вже встигла згубити, Попелюшко?

- Не називай мене так, аж бісить. Згубила твою сережку, але не знала, що Максим її знайшов. А що ти йому сказала?

- Що тебе звати Ліна і все, він хотів щоб я сказала де тебе знайти, але я промовчала, нехай помучиться, пошукає, - голосом повним поваги до себе заявила Леся.

Тим часом я ввійшла в приміщення університету й біля гардеробної побачила ЙОГО, тому швидко попрощалася з подругою і попрямувала до юнака. Те що сталося далі, просто шокувало мене. Він навіть не повернув голови, коли почала з ним розмовляти, і відверто дав зрозуміти, що немає бажання зі мною говорити, мене це реально розізлило, тому, зціпивши зуби, пішла геть. Леся права, нехай помучиться й пошукає, може хоч стане менш зарозумілим, ніж є тепер, а то вважає себе Богом і царем. Звик, що за ним всі бігають, а я не збираюся бути як всі.

***

МАКСИМ

- Дурень, який же я дурень, - лаяв себе хлопець, - це ж була вона, точно це без заперечень була та чарівна незнайомка, сама до мене прийшла, а я… - бурмотів собі під ніс всю дорогу додому.

Люди здивовано озиралися, але юнака це не хвилювало, його з’їдало з середини, от як він міг так затупити, як міг? А ще більше його дратувало те, що не міг навіть на хвилину про неї забути, вона наче причарувала його, позбавила сну й апетиту. Вже кілька днів, як божевільний, шукав її по всьому університеті, зупиняв кожну світловолосу дівчину і вдивлявся в  обличчя, щоб знайти хоч одну схожу рису з незнайомкою. На нього дивилися, як на душевнохворого, але Максиму було байдуже. Він хотів її, понад усе. Проте чому вона ховається від нього, невже тоді так сильно образилася, що навіть бачити його не хоче. Щодня тероризував Лесю, але вона, за проханням своєї подруги, мовчала, як партизан. Ліна хотіла, щоб Максим мучився, як вона, коли він кожного разу на неї дивився крижаним поглядом. Ось така вона людина і нічого вже не вдіє зі свої характером. Відчувала, якусь жіночу втіху, коли спостерігала за юнаком, її самооцінка виросла, напевне, аж до хмар, а то й вище. Тим часом Максим не знаходив собі місця вже майже тиждень. Він відчував до незнайомки різні почуття: від ненависті до страшенного бажання знову подивитися в її очі, такі голубі й бездонні. Ця дівчина перевернула все його життя з ніг на голову, вона змінила його всього, ще ніколи він не бігав за дівчатами, а ця невловима красуня була зовсім іншою, вона вимагала більшого, ніж інші, вона хотіла бути завойованою і білий прапор вивісить ще не скоро. Роздумуючи про світловолосу незнайомку, він навіть не помітив, як двері одного з кабінетів відчинилися і з них вибігла дівчина. Глянув лише тоді, коли почув, як хтось крикнув їй вслід

- Аліно, негайно поверніться на місце.

     Максим відразу насторожився. «Ліна? Йому не почулося? Хоча ні, сказали, здається, Аліна. Так, стоп, не тупи, Ліна ж може бути скорочено від Аліна. Ну звісно, як раніше не додумався», - доки Максим роздумував, дівчина зникла на сходах. Юнак довго не думав і кинувся за нею. Цього разу незнайомка не втече.