Розділ 2. З бажаннями треба бути обережною

Додому летіла наче на крилах.  В серці стукало: «Прийняли. Тепер я стану відомою моделлю». Кортіло розповісти про свій успіх цілому світу, нехай знає, яка я молодець. Даремно нарікала на невдалий день, вже думала, що я невдаха по життю, якій не щастить ні в роботі, ні в навчанні, ні в коханні. Існують ж такі люди, яких наче переслідує чорна смуга, до таких і себе записувала. Аж раптом таке щастя. Велике Місто не таке уже й жорстоке, он який шанс мені подарувало, тепер головне його втримати. Ще б мені прекрасного принца зустріти і прожити справжнє кохання, про яке складають легенди і описують у казках. А ще хочу багато подорожувати і побачити Париж, про який так багато говорять. Та ні, це щось я розмріялася, Велике Місто зовсім не таке щедре, якби мені хотілося. Тоді я ще не знала, що всі мої бажання, Велике Місто почуло і вже почало виконувати, але, на жаль, трохи переробивши на свій маневр. З бажаннями треба бути обережним, бо інколи вони стають не щастям, а суцільними проблемами.

***

Відчуваю, як хтось штовхає мене в бік. Ледве розплющую очі й нерозуміюче озираюся навколо. Сто, а може й більше пар очей втупилися просто в мене. Боже… Невже я заснула на парі? Схоже, що так.

- Дівчино, нарешті ви прокинулися? - долинув незадоволений голос.

Повернула голову й одразу зрозуміла, в яку халепу влипла. Просто переді мною стояла Олена Миколаївна. Ця професорка була найсуворішою викладачкою, яку тільки міг бачити світ. Вона настільки фанатіла від свого предмета, що студенти ходили до неї на перездачі по п’ять разів, поки Олена Миколаївна нарешті не змилується і не поставить нещасну трійку, та й то ніби роблячи величезну послугу. Не одного студента вона позбавила стипендії чи навіть червоного диплома. На її лекції ходили всі. Навіть найзапекліші двієчники сиділи тихо й писали конспекти, як слухняні першокласники. І ось я мала необережність заснути саме в неї на парі.

-  Сподіваюся, панянка виспалася? – продовжила, знущально солодким тоном, викладачка.

- Вибачте… Я не знаю, як це сталося, - розгублено пробурмотіла я.

- Мені абсолютно байдуже, як це сталося. Панянко, на вихід.

Тон, яким це було сказано, не залишав жодного шансу на помилування. Довелося мовчки зібрати свої речі й вийти з аудиторії. Ледве зачинила двері, як одразу побачила ЙОГО. Хлопця з моїх мрій. Я так і завмерла, тупо витріщаючись на нього, аж раптом хтось випадково штовхнув мене в плече. Не втримавшись на ногах, полетіла вниз. Зошити й папки вислизнули з рук слідом за мною, а малюнки, над якими сиділа всю ніч, розлетілися по підлозі. Ногу різко прострелив біль. Ну от за що на мене разом валяться всі біди світу? І саме в цей момент до мене підійшов він.

- З тобою все добре? - запитав хлопець оксамитовим голосом.

Я мовчала, лише дивилася на нього абсолютно дурнуватим поглядом.

- Дівчино, все нормально? - ще раз перепитав він і глянув на мою ногу.

Та яке там нормально, коли ти стоїш так близько? Аж ось він простягнув мені руку. Я, наче дерев’яна лялька, вхопилася за неї й спробувала підвестися, але нога прострелила таким болем, що я ледь не скрикнула.

- Болить… - ледве чутно прошепотіла.

- Що? - він нахилився ближче, намагаючись розчути.

- Нога дуже болить. Я не можу нею рухати, - вже голосніше сказала й скривилася.

Хлопець швидко зібрав мої малюнки й зошити, засунув усе до сумки й віддав її мені, а тоді легко підхопив мене на руки. Він був так близько, що в мене буквально паморочилося в голові. А далі темрява. До тями я прийшла вже в медпункті, коли медсестра сунула мені під ніс нашатирний спирт. Господи, який же в нього жахливий запах. Таким і мертвого підняти можна. Хлопця поруч уже не було. Ну звісно. Чого б йому сидіти біля якоїсь незнайомої дівчини? Але який же він красивий…

Так і просиділа замріяна аж до приїзду швидкої. Якщо чесно, я навіть не дуже розуміла, що там робить лікар. Майже не відчувала болю. Перед очима стояло лише його обличчя і ті сірі очі, у яких, здається, можна було потонути.

Коли лікар закінчив огляд, я нарешті трохи повернулася в реальність і запитала:

- Що зі мною?

- Діагноз простий - ви закохалися, - звісно ж, лікар такого не говорив, але почула я саме це. Схоже, у мене вже реально їде дах.

- Що? - перепитала розгублено.

- Тріщина. Потрібно накладати гіпс.

- Який ще гіпс? - мало не заплакала я. - У мене ж скоро зйомки…

- Мені шкода, але інакше ніяк.