52

Я наречена. Ці слова вібрують у моїй голові і ніяк не хочуть засвоюватися. Невже це справді не сон? Ми пройшли з Максимом через стільки випробувань, але все одно разом і навіть одружуємося. Якби мені хтось сказав, що я вийду заміж у дев’ятнадцять років, то я лише б посміялася. Бо аякже спочатку завершити навчання, знайти роботу і побудувати кар’єру. Повірте, все це відходить на задній план, коли ти по-справжньому закохуєшся. Ще з дитинства в себе в голові я малювала своє весілля і сукню, наче в диснеївської принцеси, стільки років очікувала на свого принца і вірила в безхмарне і щасливе життя, в якому немає жодних проблем. На жаль, реальний світ аж надто відрізняється від казок і мультфільмів. Я взагалі вважаю їх злом, бо вони формують у свідомості дитини, особливо дівчинки, версію ідеального хлопця і вічного безпроблемного кохання з першого погляду. Звісно не всі діти піддаються чарам казок, але такі як я аж надто все переносять у реальне життя, а потім через це страждають. Ні, не подумайте, що я засуджую всі мультфільми без винятку, це не так. Я говорю лише про ті, де прекрасну принцесу рятує не менш чудесний принц. Одеса показала мені справжнє доросле життя, загартувала мене і дала хороші уроки, які я ніколи не забуду. Велике місто випробовувало мене на міцність, але я змогла вибороти в ньому своє право на щастя.  Проте як би я не засуджувала чарівні казки, мушу визнати, що і в реальному світі я зустріла свого прекрасного принца, не на білому коні звісно і не ідеального, проте коханого. Знаю, зараз ви подумали, що я суперечу сама собі і будете на сто відсотків праві. Все треба переставати думати, доки ще більше все не сплутала. 
Глянула на себе у велике дзеркало і залишилася задоволена. Сукня вийшла просто казкова, наче її не люди шили, а фея паличкою начарувала. Голову прикрашала невелика діадема, яка переливалася на сонці усіма кольорами веселки. Висока зачіска з кількома вільними пасмами, що обрамлювали обличчя і спадали на шию додавала неповторного шарму.
-    Ти справжнісінька принцеса, - зробила комплімент Леся, яка щойно ввійшла до кімнати. 
-    Дякую, - порожевіла я, але за товстим шаром тоналки і пудри ніхто цього не побачив.
-    Ти готова, бо вже гості зачекалися та й і твій майбутній чоловік також. 
-    Готова, - коротко кивнула я і поспішила на вихід. 
Коли на весіллі Лесі, подруга проголошувала клятву, то я ледве не плакала, тепер, уже сама у ролі нареченої теж ледве стримуюся від сліз радості. 
-    Оголошую вас чоловіком і дружиною, - урочисто виголошує реєстратор.- Тепер ви можете поцілувати дружину, - звертається до Максима. 
Поцілунок був ніжний і сповнений таким коханням, що у мене земля пішла з під ніг. Саме таким повинен бути перший поцілунок, хоча якщо так взяти, то він і є першим для нас в ролі чоловіка і дружини. Потім нас чекали незліченні привітання рідних. Я хотіла зробити маленьке весілля, але батько Максима настояв на великому, тому зараз ми слухали красиві шаблонні слова від зовсім незнайомих мені людей. Потім по плану у нас був перший танець молодих. Ну і звісно це наш незмінний вальс, адже можна навіть сказати, що всі наші стосунки будувалися у ритмі цього танцю. Мелодію я вибрала зі свого улюбленого мультфільму «Анастасія» «Once upon a December». Я завжди любила цю пісню і неодноразово уявляла як під нею танцюю, і нарешті моя мрія здійснилася. Ми плавно кружляли у вальсі і як не дивно я жодного разу навіть не перечепилася за сукню. Нарешті я зрозуміла всю чарівність цього хвилюючого танцю. 
Напевно в кожного в дитинстві була, якась мрія, яка здавалась нездійсненою. Моєю такою мрією було потрапити у справжню казку і побути, хоч на мить, принцесою, у красивій сукні і з короною на голові, кружляти під звуки вальсу з прекрасним принцем і просто радіти життю. Я тоді не знала, що ця маленька, здається навіть нездійснена, мрія справді здійсниться. Зараз я кружляю у повільному ритмі вальсу в прекрасній сукні з діадемою на голові і справді щаслива. Велике місто, як виявилося, дарує не лише проблеми, небезпеки і труднощі, воно ще й інколи підносить неймовірні сюрпризи і збіги, яких просто не може існувати в природі. Велике місто і мені зробило подарунок, воно подарувало мені коханого і справжнісіньке кохання, як у любовних романах. Ми пройшли через багато перешкод, подолали ціле море сумнівів,  зрозуміли, що життя - це не іграшка і потрібно цінувати кожну хвилину. 
Велике місто навчило нас багатьом речам, випробовувало на міцність наш дух і наші стосунки, дарувало і відразу забирало щасливі моменти, змушувало задуматися над власним життям, навчитися контролювати емоції, довіряти і вірити у світле майбутнє. Велике місто змусило нас подорослішати і зняти рожеві окуляри, з якими приїжджають сотні нових підкорювачів великих міст, і глянути на світ широко розплющеними очима. 
Я сама, вперше ступивши на асфальтовону дорогу Одеси, думала, що на раз, два, три підкорю велике місто, але воно ледве не поставило на коліна мене саму. Говорять, що великі міста - це міста безмежних шансів на щасливе життя. Скажу чесно, брехня. Велике місто дає лише один безкоштовний шанс і якщо ти його втратиш, то за інші доводиться дорого платити. Тут не можна думати так: «а раптом пощастить», повірте, не пощастить, потрібно твердо ставити перед собою цілі і вперто до них іти, багато працювати і нігтями виривати кожну можливість. Нічого просто так на голову не падає, за все потрібно боротися, а за найменшу помилку - дорого розплачуватися. Головне ввійти у ритм великого міста, зрозуміти його слабкості і вміло їх використовувати у власних цілях. Одного разу гортаючи сторінку Instagram я натрапила на такі рядки, які стали моїм стимулом і дивізом: 
Здається, життя ось–ось почнеться, справжнє життя! Але завжди на шляху існує одна проблема, одна незавершена справа, один непогашений борг, які потребують першочергового вирішення; і ось після цього життя почнеться. І якщо ми придивимося, то побачимо, що ці проблеми нескінченні. З них, власне, і складається життя.
Це допомагає нам побачити, що шляху до щастя немає, щастя — це і є шлях. Ми повинні цінувати кожен момент, особливо, коли ділимо його з кимось дорогим, і пам’ятати, що час не чекає нікого.
Не чекайте, коли закінчиться школа або почнеться коледж, коли ви схуднете на п’ять кілограмів, коли у вас з’являться діти, коли діти підуть у школу, одружаться, розлучаться, нового року, весни, осені або зими, наступної п’ятниці, суботи або неділі, або того моменту, коли ви помрете, щоб бути щасливими. Щастя — це шлях, а не доля.
Працюйте, як ніби ви не маєте потребу в грошах, любіте так, як ніби вас ніколи не поранили, танцюйте так, як ніби вас ніхто не бачить (використана цитата з Інтернету).
В кожному реченні вчувається істина. Ми часто зациклюємося на тому, що нам не щастить, все відкладаємо на завтра в надії, що щось зміниться, але нічого не міняється: одні проблеми і перешкоди змінюються іншими і так по колу, а час невпинно іде, не залишаючи нам жодного шансу щось виправити чи повернути минуле (машину часу, на жаль, ще не придумали). Лише зараз я зрозуміла скільки даремно витратила часу, адже могла багато чого зробити, якби не створювала собі уявних перешкод і не будувала міцні стіни з комплексів і стереотипів. Я завжди боялася, а що скажуть люди. Повірте, зовсім не важливо, що вони скажуть, адже навіть, якщо ти ангел, то все одно знайдуться ті, яким не сподобається шум твоїх крил. Потрібно цінувати кожну хвилинку і поспішати жити, а не відкладати все на завтра, бо варто лише раз озирнутися і все ось вже минуло дитинство, швидко пролетіли студентські роки, а згодом і все життя. І на завершення хочеться додати цитату з вірша Ліни Костенко: «Єдиний, хто не втомлюється, – час. А ми – живі, нам треба поспішати». 
Максим нахилився до мене і тихо зашепотів: 
 ⁃ Давай ненадовго втечемо. 
 ⁃ Давай, підтримала я, - бо в голові вже і справді паморочилося і захотілося вдихнути прохолодне вечірнє повітря. 
Ми, взявшись за руки, побігли до виходу. На сходах у мене раптом спала туфелька, я вже хотіла назад її взути, як  Максим мене зупинив:
 ⁃ Стій, не рухайся. 
Я завмерла, бо не зовсім розуміла, що він хоче зробити. Хлопець тим часом підхопив туфлу рукою і уважно на неї подивився. 
 ⁃ Знаєш, наша історія постійно нагадує казку про Попелюшку. Я звісно ніколи всерйоз не сприймав всі ці вигадки, але тепер і справді побачив казку наяву. Я зустрів свою принцесу на балу, закохався з першого погляду, але вона втекла, не назвавши навіть імені. А тепер ця прекрасна Попелюшка, як тоді сережку, згубила туфельку і я її знайшов. 
 ⁃ Ти найкращий принц з усіх, - захоплено і з любов’ю вигукнула я.
⁃ А ти моя найкрасивіша принцеса, дозволь одягнути туфельку. 
От як тепер не повірити у казку, у те, що недавно я так несправедливо називала злом. Знаю, що мої погляди змінюються, як англійська погода. Проте я переконана, що казки, хоч трохи і видозмінені, однак можуть трапитися з людиною. Думки матеріалізуються згадала я десь почуту фразу. 
Ми вибігли на чисте повітря, і я вдихнула на повні груди. Глянула на небо і знову побачила яскраві вогники, які палахкотіли вдалечині. Вони були одночасно і так далеко і здається, що так близько, достатньо лише простягнути руку. І не скажеш, що ці маленькі вогники, які вміщаються в долоню, насправді велетенські кулі. 
 ⁃ Ти віриш, що у кожної людини є своя зірка? - поцікавилася у Максима. 
 ⁃ Так. 
 ⁃ Тоді давай оберемо нашу з тобою зірочку, яка буде сяяти лише для нас, - запропонувала я. 
 ⁃ Давай, - погодився мій чоловік і уважно подивився на небо. 
 ⁃ Ось цю, - одночасно сказали ми і вказали рукою на одне і те ж саме небесне світило. 
 ⁃ Навіть сперечатися не довелося,  - розсміявся Максим. 
 ⁃ І справді, чудесно.
Ми б стояли ось так вічність і дивилися вгору, зовсім не хотілося повертатися у задушливий ресторан, але нашу ідилію порушила Леся, яка також вийшла на вулицю і тепер поспішала до нас. 
 ⁃ Ось де ви, молоді, вас уже всі обшукалися, знаєте, навіть була версія, що вас викрали. 
 ⁃ Ми ще трохи тут побудемо. 
 ⁃ Ні, не можете, бо потрібно розрізати коровай, так що шансу втекти у вас немає. 
Ми слухняно пішли за Лесею і вже через мить різали велетенський торт, який до речі зробили у вигляді палацу. Як я вже пізніше дізналася, це саме Антон Олегович замінив ескіз нашого короваю, іншим. Таким чином хотів зробити сюрприз і він справді вдався, бо я була просто в захваті. 
 ⁃ Куди ви поїдете відпочивати? - поцікавилася подруга, коли всі доїли солодке і ринули на танцпол, так сказати калорії зганяти. 
 ⁃ У Париж, - впевнено відповіла я. 
 ⁃ Але ж ви там вже були, - здивовано зауважила Леся. 
 ⁃ То і що? Я не проміняю Париж ні на що. Того разу не змогла достатньо насолодитися шармом і енергетикою цього міста і тепер хочу наздогнати пропущене.
 ⁃ Ми обов’язково впіймаємо минуле і побудуємо майбутнє, - сказав Максим і ніжно мене поцілував.
Так вже прийнято, що кожна казка закінчується хепі-ендом і словами жили вони довго і щасливо. Наша історія розпочалася в Парижі там і закінчується. Ні, це не кінець, а лише початок чогось нового, але це вже зовсім інша і нова історія, в якій, сподіваюся, вже не буде випробувань.