51

На дівич-вечері ми з Лесею були лише вдвох, бо інших подруг у мене не було, а кликати когось чужого зовсім не хотілося. Та й нам удвох було добре, ми замовили суші, відкоркували пляшку шампанського і весело розмовляли про все на світі. Дівчина ділилася зі мною тонкощами сімейного життя, а я уважно слухала, навіть одного разу подруга пожартувала: 
-    Ти б ще записала всі мої поради, пригодяться.
Я не відразу зрозуміла, що це жарт і вже встала з місця, щоб побігти за зошитом і ручкою. Леся оцінила мій жест і тут же почала з мене сміятися, мов божевільна.
-    Та пожартувала я, ой, Ліно, не можу з тебе. 
-    От вже жартівниця, спочатку я подумала, що сімейне життя зробило тебе більш серйозною, але зараз бачу, що ні. 
З Лесею мені було добре і легко, вона завжди мене підтримувала і допомагала, давала поради і веселила. У мене взагалі було мало подруг в дитинстві і я нікого б не могла назвати найкращою. Скільки сліз вилила в школі через те, що у мене зовсім немає друзів. Я завжди звинувачувала себе, говорила, що я нецікава і саме через це зі мною ніхто не хоче спілкуватися, через ці комплекси, я завжди боялася першою знайомитися з людьми і тим паче пропонувати дружбу. Якось у дев’ятому класі я почала дуже добре спілкуватися з однією дівчиною, своєю однокласницею Вікою. Спочатку все було просто чудесно, нам було добре і весело вдвох, але у якусь мить все зруйнувалося. Подруга від мене почала віддалятися і через деякий час взагалі, наче забувши про моє існування, почала спілкуватися з іншої дівчиною. Для мене це було важким ударом і саме тоді я собі постановила, що ніколи і нікому у своєму житті не буду зраджувати. Адже саме зрада близької людини – це найважчий удар, який лише може бути. Він змінює людину, її ставлення до тебе і дає не зовсім хороший урок: ніколи і нікому не довіряй, а без довіри немає і стосунків ні дружніх ні пов’язаних з коханням. Тому зустріти Лесю, було для мене справжнім подарунком долі.
-    Знаєш, я ще й досі не вірю, що вже післязавтра стану дружиною, - поділилася з подругою.
-    Мені теж спочатку не вірилося і було навіть дивно носити на пальці обручку, але привикла і ти звикнеш. 
Спати лягли лише о другій ночі, нічогенько ми так посиділи. Проте, незважаючи на пізній час, спати я зовсім не хотіла. Тихенько встала, щоб не збудити Лесю, яка вже мирно сопіла, підійшла до підвіконника і, всівшись на нього, глянула на небо. Все воно було всипане зорями, просто чарівна картина. На чорному тлі, де-не-де сяяли маленькі вогники, наче дорогоцінні діаманти. Дивлячись на них, я замилувалася і згадала як колись мені розповідала ще бабуся, що зорі це провісниці долі. Люди, які вміють читати по них майбутнє, володіють неабияким даром-подарунком природи. Ці небесні світила ніколи не помиляються. В кожної людини є своя зірочка, яку бачить лише її власник, бо сяє вона лише для нього. Звісно все це можливо байки моєї бабусі, але раптом і справді правда. Ось наприклад, коли падає зоря, то говорять, що потрібно загадати своє найпотаємніше бажання і воно обов’язково здійсниться. Раптом згадала як мені було років сім і я побачила як падає зірка і тоді побажала стати дорослою. І це бажання здійснилося. Звісно, найбільш абсурдна мрія дитинства – це чим швидше вирости, бо коли стаєш дорослим, то хочеш лише одного: знову бути маленькою дитиною. Ще раз глянула на небо і встала з підвіконня. Потрібно добре виспатися, бо завтра, точніше уже сьогодні, буде важкий і насичений день.