47

День тому.
Я сиділа на кухні, пила чай і слухала захоплену розповідь Лесі, про майбутній медовий місяць, який подруга проведе у Венеції. Вже по третьому колу Леся повторяла, яка вона щаслива і як їй добре. Я справді була рада за подругу, адже і сама була на сьомому небі. 
-    А що там у вас з Максимом, все по старому чи є якісь зрушення у стосунках? - поцікавилася дівчина.
-    Та ні, все як було так і є, а що може змінитися? -  розуміла до чого хилить подруга, але вдала що не зрозуміла. 
-    Ех, ти ж лише без мене весілля не святкуй, дочекайся, чуєш.
-    Боже, Лесе, про яке весілля  ти постійно говориш, чи ти ще від свого не відійшла? Максим мені навіть пропозиції ще не зробив, а ти вже дати вибираєш. 
-    Повір, мені, він скоро зробить, - запевняла дівчина, але я відмахнулася: 
-    Коли зробить, тоді і поговоримо, а наперед нічого загадувати, а то вийде як з кар’єрою моделі, пам’ятаєш чим закінчилися мої плани?
-    Та, пам’ятаю. Аххаха, - раптом засміялася Леся, а я не зовсім розуміла з чого.
-    З чого ти смієшся? – але замість відповіді почула:
-    Ігорю, я ж страшенно боюся лоскотки, не роби.
-    Так, Лесю, я зрозуміла, що тобі вже не до мене, тому давай прощай, передаю тебе в руки чоловіка.
Допила чай і вже хотіла йти дивитися фільм, як раптом телефон знову задзвонив і я навіть не глянувши на екран знову взяла слухавку. Знала б я хто телефонує, в житті б не відповіла.
-    Алло, Лесе, - почала я.
-    Я не Леся, - я як ошпарена підхопилася. – Антон Олегович?
-    Я так розумію, якби ти не думала, що телефонує якась Леся, то слухавки б не підняла.
-    Правильно думаєте.
-    Послухай, Ліно, я тобі не ворог і Максиму також. Я вже зрозумів свою помилку і щиро розкаююсь в ній. 
-    Чомусь я вам не вірю, - відповіла я. 
-    Даремно, послухай, мені дорогий мій єдиний син, і я зовсім не хочу його втрачати…
-    І тому ви готові миритися з непідходящою для вашого сина дівчиною аби лише, щоб бути поряд з сином. Я правильно зрозуміла? 
-    От, бачиш, Ліно, ти сама все знаєш, я вже говорив, що ти розумна дівчина?
-    Говорили, невже ви знайшли в мені хоч якісь плюси, це неабияк тішить,- з’язвила я. 
-    Мені потрібно з тобою поговорити.
-    Про що? – насторожилася, бо вже знала, що ці розмови до добра не приводять. 
-    Давай при зустрічі все розповім, чекати тебе завтра у кафе, більш детально скину в повідомленні. До завтра, Ліно.
Антон Олегович закінчив розмову і навіть мені слова сказати не дав. Цікаво, що йому потрібно від мене і Максима. Ну, що ж піду завтра і дізнаюся. Внутрішній голос говорив мені, що це погана ідея, але коли я до нього прислухалася? Правильно ніколи, і знову, і знову наступала на ті ж граблі, але поки остаточно не перекинешся і не впадеш, то ж не засвоїш урок. 
-    Я слухаю вас, Антоне Олеговичу, - сказала я, як тільки сіла за столик до батька Максима. 
-    Ліно, допоможи мені помиритися з Максом, він тебе послухає.
-    Ви ж розумієте, що це навіть мені не під силу. Максим дуже впертий і категоричний по відношенню, до вас. Тому боюся, що нічого не вийде. 
-    Ліно, прошу тебе. 
Я зам’ялася і нервово почала озиратися навколо, раптом помітила у вікні Максима, який наче кам’яна статуя стояв і дивився на мене ошелешеними очима. Я, навіть і хвилину не подумавши, кинулася до нього. Виправдовуватися було те саме, що даремно час марнувати, бо хлопець не хотів чути жодних пояснень і з крижаним холодом сказав слова, які я запам’ятаю назавжди: «Я вже не зможу тобі довіряти і пробачати теж не зможу. Між нами все закінчено». Ці слова були гірше смертного вироку і різали моє і так скалічене серце на шматки. Сльози душили горло, а розум невпинно повторював: дурепа ти Ліно, кругла дурепа. Та я й сама це знала, але нічого вже вдіяти не могла. В голові стукало він мене кинув, хоч і обіцяв, що ніколи цього не зробить. Сама винна, от уже тупа моя голова, як могла не додуматися, що Максим мене за такий вчинок точно б не став по голівці гладити. Для чого пішла на ту прокляту зустріч, хоча чекайте, а це випадково не ще одна гра Антона Олеговича. Звідки Максим дізнався, що я тут саме в цей час, у таку випадковість я в житті не повірю і з цими думками кинулася назад до кафе.
-    Це ви все влаштували? – почала з наступу я. – Ви покликали Максима сюди, щоб він побачив нас разом і мене покинув, так? 
Я вже не могла стримуватися, і байдуже, що на нас зглядалися люди із сусідніх столиків і офіціанти. Для мене головне зараз було з’ясувати усю правду. 
-    Ліно, заспокойся, я не влаштовув тобі жодних засідок, - виправдовувався батько Максима, але я йому не вірила.
-    Як не ви хто тоді? – вже розгубилася я, але продовжувала з підозрою дивитися на чоловіка, все-таки від нього всього можна очікувати. 
-    Давай, Ліно, сядь і заспокойся, - спокійно заговорив Антон Олегович і підсунув мені стільчика. – Давай нормально поговоримо. Спочатку розкажи, що трапилося, за що ти на мене відразу напала з обвинуваченнями. 
Я спочатку уважно і з легким сумнівом, чи варто йому довіряти, подивилася на Антона Олеговича, а потім – на запропонований стільчик і все ж сіла. 
-    Максим сказав, що кидає мене через те, що я з вами зустрілася без його відома. 
Батько Макса посміхнувся, чим мене ще більше розізлив. Подивіться на нього, йому весело, напевно точно він все і влаштував, а тепер насміхається над наївною дурочкою, яка так легко ведеться на його ігри. Вже сто разів пошкодувала, що прийшла сюди і тепер все йому розповідаю. 
-    Все таки це ви, - пробурмотіла я.
-    Ліно, повір мені, на цей раз я нічого не робив, та й для чого мені ще більше псувати відносини з сином, який і так не відповідає на жоден мій дзвінок. 
-    Я вам повірила, але обговорювати наші стосунки з Максимом з вами, не збираюся, до побачення. 
-    Ліно, я справді не мав злих намірів, - крикнув мені в спину чоловік, але я вдала, що не почула. 
У мене є два виходи. Перший: далі жити, але вже без Максима, або другий: добитися від нього вибачення, а це буде ой як не легко. Тривожити Лесю, коли подруга так щаслива, своїми проблемами я не хотіла, тому моєю жилеткою для сліз стала подушка, яка вже геть була мокрою. Через деякий час я заспокоїлася і вже не могла плакати, лише сиділа, обнявши себе за коліна, і думала як буду вибачатися перед хлопцем. Він мене навіть слухати не стане і від цієї думки сльози накотилися новою хвилею. От чому я не можу як всі нормальні люди щасливо жити, постійно шукаю пригоди на свою і так нерозумну голову. Навіть не буду винити ні в чому долю, бо ж вона не винна, що я народилася такою дурепою. Скоріше в цьому винна природа. От знову я шукаю когось крайнього, замість того, щоб визнати, що сама ж власними руками все руйную. Так, отака я людина, яка починає цінити лише тоді коли втрачає і засвоюю урок з велетенською затримкою, наче останній двієчник в школі життя. Все, досить страждати, завтра ж піду в офіс до Максима і поговорю з ним, якщо він звісно захоче слухати мої не зовсім розумні аргументи, що я робила все заради його блага. Як показала практика, його батькові ці доводи не допомогли, а раптом мені більше пощастить, тішила себе примарними надіями. Скрутившись калачиком і обнявши вологу від сліз подушку, я спробувала поринути у сон. 
Я знову стою посеред велетенського залу у весільній сукні. З усіх боків мене оточили люди, які зі злістю дивляться на мене, наче голодні звірі, які чекають наказу господаря, щоб розірвати мене на частини. Я перелякано озираюся навколо, але ненависть, яка просто вібрує у повітрі, змушує мене залишатися стояти на місці. Раптом ніби з пустоти з’явився Максим і голосно, вказуючи на мене пальцем, викрикнув:
-    Зрадниця! 
Люди наче цього лише і чекали, бо відразу підхопили і навперебій викрикували: 
-    Зрадниця!
-    Зрадниця!
-    Зрадниця!
Я намагалася закрити вуха руками, але це слово луною звучало в моїх скронях. Я закричала, але люди на мене не зважали так само як і Максим. В безсилі я впала на підлогу і закрила обличчя руками.
-    Не потрібно, - просила я, заливаючись гіркими сльозами…
І тут я нарешті прокинулася. Жах. Знову схожий сон, я звісно не параноїк, але така схожість починає мене вже реально лякати. Знову починало світати, але сонце мене вже зовсім не радувала, як попереднього разу, а навпаки змушувала лише хвилюватися. Адже з кожною годиною та і навіть хвилиною все ближче і ближче ставала зустріч з Максимом, якої я дуже хотіла, але і водночас страшенно боялася. Тому аби продовжити якомога довше ніч, я знову поринула у сон.
 *** 
Відпросившись з роботи раніше я направилася прямо до Максимового офісу. Серце страшенно колотилося, але я впевнено йшла все вперед і вперед. Хлопця знайшла швидко і навіть не запитувала ні в кого де він є. Юнак мене також помітив і швидким кроком намагався втекти, але я його вчасно перехопила.
-    Нам потрібно поговорити, - твердо сказала я.
-    Нам немає про що розмовляти, у тебе немає жодного розумного аргументу на свій захист. А фраза: я робила це задля твого блага, на мене, уви, не діє, - випалив Максим і вже хотів мене обминути, як раптом я вхопила його за руку.
-    Я знаю, що ти на мене сердишся, але повір ми нічого з твоїм батьком нічого не планували, а лише поговорили.
-    Ми? – іронічно перепитав Максим. – Від коли це ви вже стали командою? Можливо ще тоді, коли вперше влаштовували свої ігри? 
-    Вибач, я не правильно сказала, послухай, твій батько просив мене, що б я вас помирила, я й справді не думала, що все так вийде, - зам’ялася я. 
-    Ліно, це не твоя справа помирені ми чи у сварці. Ти не повинна у це вплутуватися. Це те саме, якби ти посварилася з мамою чи батьком, а я б влізав у ваші справи і намагався помирити, якби тоді ти реагувала? 
-    Негативно, - тихо сказала я.
-    Ось бачиш, тобто ти сама собі суперечиш, а тепер мені вже справді час іти, - і Максим спробував вирватися, але я його не пустила і наче приросла до його руки. 
-    Невже ти так сильно на мене розізлився, що готовий перекреслити все прекрасне, що у нас було? – несміливо запитала я, хоч і розуміла, яку відповідь почую. 
-    Ліно, я не розізлився, ти не правильно зрозуміла мої слова. Я просто не можу тобі більше довіряти. А ти знаєш, що стосунки без довіри, це ніщо, лише слово. Ось дивися я покажу тобі приклад, - і хлопець роззирнувся навкруги, а потім вхопив чистий аркуш і одним рухом зім’яв його. – Цей аркуш – це наші стосунки, якщо ти вирівняєш його і повернеш йому попередній вигляд, тоді я знову зможу тобі довіряти.
-    Але це не можливо, - прошепотіла я. – Аркуш, як його не рівняй не буде ідеальним вже ніколи, - я зрозуміла, що хоче сказати цим прикладом Максим, що якщо один раз підірвав довіру, вона вже ніколи не буде беззаперечною. 
-    Ось, бачиш, ти зрозуміла, що я намагався тобі пояснити, а тепер прощай.
Хлопець рушив геть, аж раптом обернувся і простягнув мені папір.
-    Удачі, Ліно. 
Я дивилася йому вслід і розуміла, що втратила тепер уже назавжди. Аркуш паперу, який судорожно стискувала в руці слугував цьому доказом.