43

Я прокинулася від гучного сміху хлопця і тихішого маминого. Незадоволено бурмочучи, що мій прекрасний сон потривожили, я підвелася на ноги і рушила на сміх. Мама з Максимом знову сиділи на дивані і розглядали далі мої дитячі фото. Все таки добралися до фотоальбому. Проте мене більше цікавило, що їх так обох насмішило, тому підійшла ближче і заглянула через плече коханого. Даремно я дивилася, бо як тільки погляд сковзнув на світлину, то мої і так рожеві щоки залила ще більша фарба. На фотографії мені було від сили років чотири в одній руці я тримала банку з варенням, а інша долоня була повністю замащена ним точно так само як і пів обличчя. Хотіла знову відібрати альбом, але Максим з мамою, передбачивши це, міцно його тримали, так що мої спроби не завершилися успіхом. 
-    Ліно, перестань, сідай краще з нами дивитися, - з хитрою посмішкою запрошував хлопець і я здалася. – Твоя мама як раз розповідала історію цієї фотографії і я справді вражений, так відстоювати банку з джемом не кожен зможе, - насміхався Максим.
-    А ось дивіться тут Ліночці сім років і вона вперше стала на лижі. Як ми тоді сміялися, коли вона заявила, що лижі схожі на дві колоди, які прив’язали до ніг…, - жінка не змогла договорити, бо голосно розсміялася разом із Максом, а я лише закотила очі. 
Ну, мамо, для чого ти все це розповідаєш, мало того, що у мене з дитинства немає жодної адекватної фотографії, яку людям не соромно показати, так ти ще розповідаєш всі мої дитячі історія, які я намагаюся забути. От і на тому фото я стою розчепіривши ноги, одягнені в лижі і дурнувато посміхаюся. Наступна світлина мене просто добила. Мій ганебний випускний із дитячого садочку, от саме його я ніколи не забуду. Того дня все ще з самого ранку йшло шкереберть. Спочатку я зіпсувала свою випускну сукню, виллявши на неї морквяний сік, її ледве змогли відчистити і нашвидкуруч посушити феном, потім мама мені ледве не спалила волосся, яке ніяк не хотіло накручуватися на плойку та й до всього цього «щастя» я забула слова віршика, якого вчила мабуть тиждень і вдома ідеально знала. Не знаю, можливо просто перехвилювалася, коли побачила багато людей, чи щось інше змусило мене стояти як стов і навіть підказки виховательки мене не врятували. Наді мною сміялись всі діти і навіть батьки непомітно посміхалися, а я продовжувала мовчати, доки мікрофон не передали наступній дитині. От саме цей переляканий погляд і увіковічили на фото, яке зараз уважно роглядав Максим. Мені взагалі по життю не щастило з випускними, постійно мало щось трапитися, ну про те, як я ганебно ледве не впала під час випускного вальсу я вже розповідала, а от як у дев’ятому класі зачепилася за провід від колонок і впала, потягнувши за собою апаратуру, я ще не говорила. Добре, що тоді нічого не зламалося, бо я б точно не дожила до теперішніх днів, якби батькам довелося відшкодовувати збитки. Взагалі всі мої фото більше нагадують роботу таємного оператора, який лише чекав миті аби зняти мій невдалий і чудернацький ракурс. Можливо я обрала не ту професії і мені потрібно було іти в циркове на клоуна вчитися, бо он як веселю людей. Поки я витала у спогадах мама з Максом вже переглянули половину альбому.
-    Ліно, чого ти так притихла? – нарешті згадали про мою присутність тут вживу, а не світлинах. 
-    Та так, задумалась,  - відмахнулась я і пошкандибала вмиватися. 
Куди подалі втекти б від цього сміху і дитячого сорому, у вигляді невдалих фотографій і забавних коментарів до них. Коли повернулася до вітальні, то Максим з мамою вже відклали альбом і про щось жваво говорили, я ж лише почула окремі слова, які змусили моє серце швидше битися.
-    Ви не хвилюйтеся, я ніколи не ображу Ліну, вона найдорожче, що у мене є, - говорив Максим з такою ніжністю, що аж потепліло на душі.
-    Я знаю, що ти дуже хороший, але Ліна… - мама зам’ялася, а я замерла в очікуванні того, що вона скаже. – Вона занадто вперта і з нею важко залишатися спокійним, а ці її необдумані вчинки.
Я аж застогнала, ну, мамо, для чого ти йому все це розповідаєш, але вже наступної миті почула голос коханого:
-    Я кохаю вашу дочку з усіма її недоліками, адже ідеальних людей немає, та і я далекий від цієї характеристики. 
Я розквітла і задерла підборіддя догори. Максиме ти справді ідеальний і як ж мені з тобою пощастило. Хотіла вже ввійти до кімнати як раптом почула як хлопець заговорив знову.
-    Маріє Петрівно, ви так схожі на мою маму і я дуже щасливий, що її серце б’ється саме у ваших грудях, - палко виголосив юнак і поцілував жінці руку.
-    Дякую, тобі, синку, - розчулилась Марія Петрівна і ніжно поцілувала його у скроню. 
Від такої зворушливої розмови я відчула як очі наповнюються сльозами. Мені було так шкода Максима, що він лишився без матері ще у дитинстві. Я важко розуміла, як можна жити без найріднішої людини у світі. Щоб не псувати такий момент, я тихенько відійшла від дверей і пішла на кухню, все ще обдумуючи слова коханого і свою жалість до нього.