42

Потяг видає останні завершальні гудки і з шумом зупиняється. Я дивлюся у вікно і бачу своє рідне місто, за яким вже дуже скучила. Слова Максима, що ми прибули на станцію і час виходити з потягу, відривають мене від скла і ми, за чергою бажаючих також вийти, повільно просуваємося вперед. Хлопець спішується першим і подає мені руку, опершись на неї, опиняюся на пероні і ми, не роз’єднуючи долонь, йдемо на вихід з вокзалу. В обох у душі піднімається вир емоцій від майбутньої зустрічі з мамою. Видно, що Максим нервує, і я, щоб його заспокоїти, сильніше стискаю його руку. Він лише вдячно посміхається. Вдома нас зустрічають обіймами. Мама здається навіть помолоділа на десять років, але після радісних привітань відразу забідкалася.
-    Чому ж ви не попередили, що приїдете, я б щось смачненьке приготувала. 
-    Мамо, заспокойся, хотіли зробити сюрприз. І взагалі, яка може бути готовка, ти лише недавно перенесла операцію і тобі не можна перевтомлюватися, - зробила вигляд, що розізлилася. 
-    Та яка втома, - відмахнулася жінка. – Я все життя провела на кухні і зовсім не втомлююся. Та ще й готувати у зв’язку з такою приємною подією, взагалі дурниця.
-    Ні, мамо, ти відпочинь, а ми з Максимом самі приготуємо.
Марія Петрівна хотіла заперечити, але я не дозволила. Глянула на хлопця і помітила його переляканий погляд, який точно не горів бажанням йти на кухню. Відразу розсміялася і згадала, що юнак зробив з кухнею, коли просто намагався приготувати каву, але нічого, цього разу він буде під моїм наглядом і дуже сподіваюся, що нічого на себе не виллє і не розсипе, а ще, не дай Бог, не обпечеться. Максим напевно теж згадав свої невдалі спроби у цьому ремеслі, але нічого не сказав і лише мовчки, наче на каторгу, поплентався за мною. Ми вирішили приготувати пиріг і салат. Я відразу взялася колотити тісто, а хлопцю доручила чистити картоплю. Юнак мовчки взяв у руки ножа і покрутив у руках картоплину, не знаючи з якого боку до неї приступити. Я закотила очі. 
-    Максиме, клади картоплю і іди сюди, - зжалилася над хлопцем. – Давай так, ти перемішуй тісто, щоб було однорідної маси, а я займуся салатом.
Така перспектива сподобалася Максиму більше і він відразу рушив до мене, але по дорозі зачепив ліктем миску з мукою, яка стояла на краю столу. Тарілка з гуркотом впала на землю, але на щастя не розбилася, бо була з металу. Я навіть скрикнути не встигла. От вже помічничок знайшовся. Хлопець глянув на мій розгублений погляд, який з кожною секундою сповнювався злістю. Максим вхопив жменю муки і кинув у мене. Я спочатку завмерла, бо не відразу зрозуміла, що трапилося, але вже за мить голосно розсміялася і обсипала хлопця також. На шум прибігла моя мама, але помітивши, як ми веселимося тихенько вийшла. Ще кілька разів кинувши одне в одного мукою, я помітила, як юнак підбирається до набагато гіршої зброї – води. Розгадавши його задум, кинулася вперед і перегородила дорогу, Максим різко налетів на мене і ми так добренько вдарилися, я лобом, а він підборіддям. На мить відхилилися і потерли забиті місця, але в наступну секунду обоє голосно засміялися і хлопець одним владним рухом притягнув мене за талію до себе. Якусь мить ми дивилися одне на одного, а потім я відчула, як губи коханого відшукують мої. Проте поцілунку не відбулося, бо я намацала вільною рукою склянку з водою і коли вона опинилася в моїй долоні, то вилила весь вміст на Макса. Хлопець різко відсахнувся і закліпав очима, а я закричала:
-    Я виграла! – у чому я виграла не знала, бо якщо так взяти ми ні у що не грали, але тоді чомусь захотілося сказати ці слова.
Юнак гнівно глянув на мене і змахнув з обличчя холодні краплі, найбільше звісно постраждало його волосся, якому довелося прийняти весь вогонь, тепер воно нагадувало злиплі макаронини. Від такого вигляду коханого жахливо захотілося сміятися, що я і зробила.
-    Ей, так не чесно, ти мене відволікла, - обурювався своїй поразці хлопець.
-    На війні всі методи хороші, - проспівала я. – Якою буде моя винагорода?- відразу поцікавилася. 
-    А що ти хочеш? – прижмурив очі юнак.
-    Цього, - сказала і різко опинилася перед коханим, притиснувшись губами до його вуст. 
Максим зреагував миттєво і запустив руки мені за спину, міцно обіймаючи. Я була щаслива, просто неймовірно щаслива, хотілося кричати про це на весь світ. Відсторонившись, я сказала хлопцю, що він може бути вільним, але юнак заперечливо похитав головою.
-    Ні, спочатку я допоможу тобі прибрати, а лише тоді з чистою совістю покину кухню.
Я запишалася своїм коханим, його вчинок справді був геройським, але хоч би він під час прибирання ще щось не розсипав чи не розлив, бо тоді прибирати ми будемо точно до вечора. Мої побоювання не виправдалися, ми досить швидко привели кухню в належний стан, потім обоє сходили в душ і переодягнулися в чистий одяг. Я повернулася до готування вже без свого коханого горе-помічника, а Максим тим часом пішов до вітальні проводити час з Марією Петрівною. Я швиденько знову заколотила тісто і поставила в духовку, потім поставила варити овочі й вирішила глянути, що роблять мої рідні люди. Щойно ввійшла до кімнати мені відкрилася неймовірна картина. Мама з Максом сиділи на дивані і щось зацікавлено розглядали. Я заінтригована підійшла ближче і спалахнула рум’янцем.
-    Мамо, хіба можна таке показувати моєму хлопцю? 
-    А що тут такого? – не зрозуміла мама, чому я так засоромилася.
-    І справді, Ліно, ти була дуже милою дитиною, - усміхаючись котячою посмішкою констатував Максим. 
Я швидко забрала від них альбом з моїми дитячими фото і заховала його у шафу. Не можу повірити, що хлопець бачив мене беззубою і лисою. Жах, я сама не наважувалася дивитися на свої фото, а не те, щоб показувати їх іншим. 
-    Ліно, віддай мені, будь ласка альбом, я ще не додивися, - знущався Максим, але я була не похитна, як скеля. 
Через годину прийшов батько і я знову опинилася в обіймах, з Максимом він лише привітався, потиснувши руку. 
-    Як тут гарно пахне, хто тут куховарить, кохана, це ти? – звернувся Микола Іванович до моєї мами, але та лише заперечно похитала головою.
-    Це Ліна, - гордо повідомив Максим і ніжно глянув на мене.
-    Молодець, Ліно, твій майбутній чоловік голодною смертю не помре, - заявив батько, а я стала як помідор.
-    Чого так засоромилася, дочко, я щось не те сказав? – помітив мої червонющі щоки тато. 
Я не відповіла і лише поспішно побігла на кухню. За обідом всі хвалили мою їжу і я аж запишалася. Все таки дуже приємно, коли на тебе сиплять похвали.
-    Що ви думали робити увечері, молодь? – запитав батько, з’їдаючи ще шматок пирога і задоволено прицмокуючи. 
-    І справді, тож не вдома вам сидіти, Ліно, може покажеш Максиму місто. 
-    З радістю, - погодилася я.
Після обіду я допомогла мамі зібрати зі столу і помити посуд, а потім пішла до Максима, який щось жваво обговорював з моїм татом. Розмови я не почула, бо щойно ввійшла, то обоє швидко замовкли. Переодягнувшись, ми попрощалися з моїми батьками і вийшли на вулицю.
-    І куди підемо? - поцікавився Макс, щойно ми залишилися наодинці.
-    Є у мене на думці одне романтичне і прекрасне місце, - інтригуючи повідомила я і хитро посміхнулася. 
-    Ну що ж, я в твоєму розпорядженні, - взяв мене за руку коханий і всім виглядом показав, що готовий іти будь-куди. 
Взагалі Кам’янець-Подільський дуже красиве місто. Місто, що зберегло дух середньовіччя, при цьому стрімко розвиваючи свій туристичний потенціал. Кам’янець є найбільшим у Західній Україні, проте за кількістю архітектурних пам’яток займає третє місце в усій Україні після Львова та Києва. Назва міста походить від слова «камінь» або «кам’яний». Але у Галицько-Волинському князівстві було декілька назв поселень зі словом «Кам’янець», а тому друга частина вказує на історичну місцевість розташування – Поділля. Кам’янець-Подільський – перлина Поділля. У міста навіть розроблено туристичний логотип, що має свій слоган: «Кам'янець — місто скарбів» з активаційною фразою «Знайди свій скарб у Кам'янці». Впродовж століть Кам'янець-Подільський сформувався як місто з унікальною різностильовою архітектурою, багатою культурною спадщиною. Його планування при значних перепадах у рельєфі створює розмаїття краєвидів.
Було важко обрати куди варто піти найперше, але я все ж вибрала одне романтичне місце. Через хвилин двадцять ми вже наближалися до нього, одного з казкових місць Кам’янця-Подільського – скверу «Лебедине озеро». Воно знаходиться на краю каньйону річки Смотрич, завдяки чому чарує мешканців та туристів невимовною красою краєвиду. На кінець минулого століття сквер, що сьогодні має назву «Лебедине озеро», був дуже романтичним та цікавим місцем. З цієї території відкривається неперевершена панорама Старого міста оповита міцним кам’яним каньйоном річки Смотрич - відірвати погляд від середньовічного Кам’янця-Подільського неможливо. Звісно з часом сквер утратив свою славу, тому що територія не мала належного догляду і занедбалась: на місці озера утворились зарослі з болотом через які пробивалась вода із джерела, що є основою життя місцевого водоспаду. Однак місцева влада робить все можливе аби сквер знову став популярним і навіть нещодавно з’явилася скульптура «Парасолька кохання», біля якою постійно фотографуються закохані пари. Саме туди я і повела Максима. «Парасолька кохання» являла собою двох ангелят, які наближаються для поцілунку. Як я і передбачала біля скульптури були бажаючі сфотографуватися і ми також пройшли цей ритуал. Ще трохи побродили по алеям, помилувалися заходом сонця і лише тоді повернулися додому. Мама вже приготувала вечерю, яку ми з радістю проковтнули, бо справді проголодалися після прогулянки. На запитання де буде спати Максим, я почервоніла і заховала очі, але ситуацію врятував коханий, який повідомив, що може поспати і на дивані у вітальні, за що я була йому дуже вдячна. Спати зовсім не хотілося, приємні спогади раз за разом спливали у свідомості. Тому замріяно дивилася у вікно, напівлежачи у своєму ліжечку. 
*** 
МАКСИМ
Максиму також не спалося, але це більше пояснювалося незручністю дивану  і ще плюс думками, які не давали спокою. Після прогулянки з Ліною хлопець відчував, якусь внутрішню ідилію. Незважаючи на той факт, що довелося спати на страшенно незручному дивані, але нічого потерпить, головне, що тепер він з коханою і вже ніхто не зможе їх розлучити. Всі ті емоції, які юнак тижнями намагався придушити в собі, вирвалися на поверхню і перетворилися у справжнє полум’я. Всі страждання і весь негатив залишилися в минулому, як страшний сон. Нарешті Максим прокинувся від цього кошмару і поринув у казку, де у головній ролі Ліна і він. Навіть батько, який вже напевно всоте телефонує, не може зіпсувати йому настрій.  Хлопець вже давно пробачив витівку тата, але останньому не обов’язково про це знати, нехай його трохи помучать муки совісті. Хлопець мрійливо заплющив очі і уявив Ліну в своїх обіймах, таку жадану і кохану. Ця дівчина пробуджує в ньому все нові і нові відчуття, Максим навіть не уявляє, як би жив без її сміху і витівок, без її глибоких голубих очей і пристрасних поцілунків. Вона його найцінніший скарб, який хочеться постійно оберігати і піклуватися. Пригадалася битва на кухні і хлопець задоволено посміхнувся. Так, без неї його життя було б одноманітне і нудне, позбавлене яскравих фарб. Ще досі злився на себе, що повівся на гру батька і справді повірив, що Ліна була з ним лише заради грошей. Як він міг так легко прийняти цю брехню. Якби хлопець відразу дізнався всю правду, то не змусив би себе і кохану страждати, тоді було б все по іншому. Хоча можливо саме так судилося. Доля вирішила перевірити їх на міцність, і надіслала ось таке випробовування, яке вони зовсім не завалили, а пройшли на відмінно.