25

Ранок, як говорять почався не з кави, а зі старих звичок, а саме: я знову спізнювалася. Ну от не можу себе привчити бути пунктуальною, чи може просто ніколи і не старалася? Навіть не поснідавши, вхопила рюкзак і взула зручні лодочки. На маршрутку звісно ж запізнилася, тому їхала з пересадками. В приміщення університету вбігла, захекана і розчервоніла, так і відчувала як каплі поту струмками стікають по спині, добре хоч одягнула сьогодні вільну блузку, а не приталену, а то б точно ховалася від людей, доки вона не висохне і таким чином прогуляла б пару. А от чого-чого, а пропусків у мене вистачало. Залишалося ще п’ять хвилин до дзвінка, хоча ні вже чотири. Відразу побігла до сходів і кинулася ними підійматися на шостий поверх. Десь на третьому я ще раз глянула на годинник і при цьому не зупинялася підійматися, як раптом відчула поштовх, точніше це я в когось врізалася. Несміливо підняла очі і зустрілася з крижаними сірими очима. Без сумніву переді мною був Максим. Я так боялася цієї зустрічі і тут, оп, і вона відбулася. Хлопець зміряв мене холодним поглядом.
-    Вибач, - пересохлими губами прошепотіла.
-    Навіть не скажеш привіт?
-    Привіт, - пропищала я і кинулася тікати, але хлопець міцно вхопив мене за руку і притягнув до себе.
-    Нам потрібно поговорити. Я чекаю пояснень щодо твоєї поведінки.
Проте на цей раз мене врятував дзвінок, який як ніколи вчасно заповнив мелодією коридори університету, але от наступного разу мене вже ніщо і ніхто не врятує. 
-    Пробач, мені потрібно йти. Вже дзвінок був, а ти знаєш як не любить запізнень Анна Миколаївна.
Я зробила ще одну спробу вирватися, але юнак міцно тримав за зап’ястя.
-    Ми ще не завершили розмову.
-    Прошу пусти, - взмолилась я. – Обіцяю, ми обов’язково поговоримо, але не зараз. 
-    Ми? – з гіркою іронією перепитав Максим. – Невже є таке поняття? - хоч як хлопець не намагався за маскою байдужості заховати тремтячі нотки, сповнені страждання, в нього це не дуже й добре виходило. В ту мить мені так стало його жаль. От за що я з ним так повелася? Як могла змусити його страждати, після того, як він відкрив мені своє серце. 
-    Я і ти обов’язково поговоримо, клянусь, - виправила я свою помилку.  
Максим знехотя мене відпустив і далі продовжив спускався, навіть не озираючись. Я якусь мить постояла, а потім кинулася бігти на пару, на яку я катастрофічно спізнювалася. Анна Миколаївна мене по голівці за запізнення точно не погладить. І я була права, бо як тільки постукала в двері і почула невдоволене ввійдіть, відразу наткнулася на піджаті тонкі губи викладачки і пропікаючий погляд її темно-зелених очей. Ще мить і вона спопелить мене поглядом.
-    Скільки раз мені ще повторити, що на мої пари ви не можете запізнюватися. Вітренко, на перший раз пробачаю, але наступного разу вкажу на двері, зрозуміли?
-    Так, - ледве чутно пропищала я.
-    Можете сідати.
Я вже рушила до останньої парти, як голос Анни Миколаївни мене зупинив.
-    Вітренко, куди це ви зібралися? Сідайте-но на першу парту. 
Зосередитися ніяк не виходило, навіть не слухала, що відповідають мої одногрупники. Все думала про розмову з Максимом і його відсторонений голос і погляд. А чого я чекала, що після того як я його кинула, він буде бігати за мною хвостиком і намагатися повернути? У хлопця теж є почуття власної гідності і він точно не зробить перший крок до примирення. З роздумів мене вивів удар по нозі. Я спантеличено оглянулася, а потім зустрілася з холодним поглядом Анни Миколаївни. 
-    То що, Аліно, ви нічого не додасте до доповіді вашого одногрупника. 
Я спантеличено оглянулася аудиторію і глянула в зошит, який був розгорнутий навіть не на тій сторінці, що потрібно. Я мовчала, а що я могла додати, коли навіть не знала, яке питання ми розглядаємо. 
-    На жаль, мені немає що додати.
-    Дуже жаль, може ви хоч скажете яке питання ми розглядаємо, чи вам  тут теж нічого сказати?
Я розгубилася ще більше, хотіла вже сказати, що не знаю, як раптом помітила, як одногрупник, який стояв біля кафедри, на пальцях показав, що третє.
-    Ми розглядаємо третє питання, - ледве чутно заговорила я, відчуваючи, як щоки наливаються фарбою. Який сором, відмінниця і так прокололася. З вдячністю глянула на одногрупника Ігоря. 
Викладачка незадоволено скривилася, але мені більше нічого не сказала, а натомість повернулася до Ігоря і заговорила:
-    А ви, юначе, наступного разу як підкажете, отримаєте мінус, зрозуміло?
Оце вона сьогодні зла, виявляється не тільки в мене поганий день. 
Весь останній день, я всіляко намагалася уникати Максима, як лише бачила його на горизонті, то тікала куди очі бачать. Проте розуміла, що довго ось так тікати не зможу і колись все-таки доведеться поговорити з ним, адже як-не-як пообіцяла. А обіцянки я звикла виконувати. 

Так я пробігала ще два дні. Думала, що розпочну перескладати пропуски, але щось ніяк не могла зосередитися на матеріалі ні вдома ні на парах. От і зараз сиділа на лекції і навіть не намагалася вникнути в розповідь лектора і замість того щоб писати конспект, малювала його очі, такі красиві і бездонні, як найглибше озеро, здається Байкал, якщо звісно мої знання з географії мені не зраджують. І лише стук у двері вивів мене з мого задуманого стану. Яким було моє здивування, коли я побачила, як гордою ходою в аудиторію ввійшов, і як ви думаєте хто? Максим, власною персоною. Я аж прикипіла до місця, не в змозі навіть рухнутись чи відвести від юнака здивованих очей. Так, Ліно, заспокойся може він просто так прийшов, а не по твою душу. Але моя п’ята точка відчувала, що все таки по мою. Миттєво ввіткнула обличчя в конспект, але і там зіткнулася з його очима, які щойно так старанно малювала. Прокляття! Він мене скрізь переслідує, як одеська мафія. Ні, не те, що мене переслідує одеська мафія, зовсім це не так, але чогось саме це порівняння першим прийшло мені в голову. Максим тим часом обвів аудиторію очима і, побачивши мене, задоволено посміхнувся.
-    Вітренко Аліну до себе викликає декан і дуже терміново. 
Знаю я, що це за декан, он стоїть і посміхається негідник. Я навіть не рухнулася з місця, а всі хто мене знав почали на мене дивитися. 
-    Вітренко Аліна є? – на цей раз запитав уже викладач і я не могла не відповісти, а то подумає ще, що я прогулюю. Ай буде, що буде, чи пан чи пропав, втрачати мені все-одно вже нічого. Я швидко підхопилася з місця, але не зробила і кроку.
-    Це я.
-    Прекрасно, панянко, не змушуйте вас чекати, адже цим ви заважаєте всім іншим і мені. 
Я, похнюпивши голову і захопивши з собою свої речі, попрямувала на вихід. Розмова, яку я так уникала, мала відбутися через ліченні хвилини. Коли за мною зачинилися двері і ми з Максимом залишилися віч-на-віч, юнак потягнув мене в дальній куток коридора.
-    А як же декан? Він ж в іншій стороні, - знущалася я, але слухняно крокувала за хлопцем. Юнак не відповідав, лише дивився на мене холодним поглядом. Мені здавалося, чи у очах хлопця не було до мене ненависті, лише сум.
-    І довго ти збиралася від мене бігати? Ти ж обіцяла, що ми поговоримо.
-    Ми? Хіба існує таке поняття, - процитувала Максима, чим отримала незадоволений погляд.
-    Не прискіпуйся до слів.
-    Розказуй, - наказав.
-    Що? – під дурненьку косила я, хоч прекрасно розуміла, про що він говорить.
-    Ліно, досить. Поясни мені лише одну річ, чому ти мене так раптово покинула. Адже в нас, тобто в мене і тебе, було все так прекрасно. Для чого ти все зруйнувала?
-    Справа в мені, це все, що я можу сказати, а тепер вибач я повернуся на лекцію. 
Я вже рушила в напрямку аудиторії, як раптом Максим вхопив мене за руку.
⁃ Ліно, стій. Ти не можеш постійно мене уникати. Нам потрібно поговорити. 
 ⁃ Про що нам ще розмовляти, здається я все вже тобі сказала. Зрозумій причина в мені, ти тут ні до чого. 
 ⁃ Оце мене і лякає. Невже ти більше нічого до мене не відчуваєш, невже все було обманом. 
 ⁃ Зрозумій, зовсім не важливо, що я відчуваю, головне те, що ми не можемо бути разом і все, не потрібно більше говорити про це. Давай просто залишимося друзями. Пробач, мені вже час іти. 
 ⁃ Е ні, стій, - і хлопець різко вхопив мене за зап’ястя. - Я тебе вислухав, тепер твоя черга. 
 ⁃ Що, що ти ще хочеш мені сказати? 
 ⁃ Ти дуже змінилася, ти вже не та, якою я тебе покохав. Ти якась чужа…
 ⁃ Тоді просто відпусти і живи далі, - перебила Максима. 
 ⁃ Прошу тебе не перебивай мене. Я знаю, точніше здогадуюся, що твоя зміна точно пов’язана з лікуванням твоєї мами. Просто скажи, мій батько якось причетний до цього? 
Я різко вирвала руку з Максимового полону. 
 ⁃ Якщо так цікаво запитай в нього сам, а мені вже час, прощай ще раз. 
Серце рвалося на шматки, так хотілося забути і про обіцянку та взагалі про все на світі, лише щоб його обійняти і поцілувати, а натомість тікала, куди очі бачать, аби лише не піддатися спокусі. Тепер Максим мене ще більше зненавидить і ніколи не пробачить. Так хотілося обернутися і ще хоч раз глянути на його прекрасне і таке засмучено-розчароване обличчя, але стримувала себе з останніх сил.